У 15 ст. інки створили велику державу, в яку входило кілька народностей, що населяли територію сучасних Перу, Болівії та Еквадору. У добре організованому державному апараті інків урядовці були строго підпорядковані один одному. Про Великого Інку та його урядовців розповідає Гарсіласо де ла Вега. Доручення передавали не усні, а писані, назвемо це так, хоча ми й говоримо, що в них не було письма. Вони виготовляли різнобарвні нитки: одноколірні або з двох чи більше кольорів. І простий, і мішаний колір мали своє власне значення. На різних нитках зав’язували різні вузлики – у певному порядку, але не завжди однаково. Де ла Вега вказує на відносну досконалість розробленої інками системи вузликового письма, за допомогою якого вони могли передавати будь – яку інформацію.

Системою письма палицею, послуговувалися народи Австралії, Нової Зеландії, племена Скандинавії. Одним із давніх видів цього письма можна назвати використання палиць, які встромлювалися в землю вздовж дороги. Їх різний розмір, певний нахил, ритм розміщення не тільки вказували напрям руху, а й розповідали про те, які перешкоди чекають людину на шляху та як їх можна подолати. На палиці розміру п’яді наносили різні за формою зарубки та мітки, які теж несли певну інформацію.

Предметне письмо використовується деякими народами Африки і Тибету і в наш час. У сучасному житті також трапляються деякі форми предметної передачі інформації[13,20].

Треба зазначити, що жоден тип або система предметного письма не могли стати підґрунтям для розвитку писемності в нашому розумінні, оскільки предметне письмо, як правило, було незрозумілим для сторонньої людини і трактувалося нею довільно. Правильно відчитати предметне письмо міг лише той, хто знав про закладений зміст або був спеціально навчений розшифрувати такі послання.

1.4 Проблема спрощення письма та шляхи її подолання.

З часом у зв’язку із суспільним розвитком і розширенням сфери використання письма виникла проблема його спрощення. Можливими були три шляхи спрощення письма:

1. Лексичний ( цим шляхом пішла китайська писемність): для скорочення кількості ієрогліфів використовують два знаки. Наприклад, поєднання ієрогліфів, що позначають собаку і рот, означає «говорити», дитину і рот – «кричати», людину і рот - «населення», ворота і рот «запитувати».

Цей шлях скорочення кількості графічних знаків неефективний, особливо для мов, в яких є префікси, суфікси та закінчення.

2. Граматичний. Для коренів залишають їх ієрогліфи, а для префіксів, суфіксів та закінчень використовують додаткові ієрогліфи.

Цей шлях підходить тільки мова з афіксами і закінченнями і не є дуже ефективними, оскільки кількість коренів у мовах велика.

3. Фонографічний.

Фонографія – різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.

Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивнішим. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків – ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення не стандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних.

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне, буквено – звукове письмо.

Складове, або силабічне письмо – це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду ( 3 тис. до н.е.), близьким до нього – ассиро – вавилонське. Складовою була й та синайська ( давньосемітська) писемність, що розвинулася в другій половині другого тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налічувала майже сто знаків. На основі цієї писемності виробилося декілька форм фінікійського письма.[ , ]

Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі, яке існує з сьомого століття. Застосовувалося в санскриті, нині ним пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, непалі, мунда, гонді та ін. Деванагарі складається з 50 знаків: 13 для голосних і дифтонгів, 33 складових знаків і 4 допоміжних. Складовим є також арабське і ефіопське письмо, японське письмо кана та корейське письмо кунмун.

Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило, становить від декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно простіший від ідеографічного алфавіт. У японському силабічному письмі, наприклад, всього 48 грамен. До речі, в Українському алфавіті також є деякі елементи силабічного письма. Це букви я, ї, ю, є.

Подальший крок у розвитку фонографії зробили фінікійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали лексичне значення кореня, а голосні які чергуються в корені між приголосними для вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками.

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з 13 ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаків, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам’ятовувалися. Букви були введені в алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф «бик», бет «дім», далет «двері», вав «цвях»,