Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма
свідомості суб’єкта цивілізаційно-культурного процесу
Неоязичництво — це доволі складне і неоднозначне явище культурно-духовного та суспільного життя. Поставши як маргінальний культ (доктрина, течія), тепер це — актуально існуючий рух у філософії, релігії, мистецтві, суспільній думці, що перебуває у стані розвитку. Обмеження лише тією позицією, що неоязичництво слід відносити тільки до «альтернативних» рухів, що проповідують «новий стиль» або іншу «якість» життя в умовах теократичної «промислової» цивілізації, не дозволяє розкрити сутність язичництва як соціокультурного феномена. Воно тепер вийшло далеко за межі експлікації безпосередньої «альтернативи». Неоязичництво розглядається як універсальна категорія, що виражає існування неоязичницького начала у свідомості і діяльності людини, у структурах її мислення, як парадигма свідомості суб'єкта цивілізаційно-культурного процесу. Неоязичництво не слід ототожнювати з ідеологією та політикою національно-патріотичних течій, як це нерідко роблять дослідники. Іноді взагалі ставиться знак рівності між неоязичництвом і націоналізмом, фундаменталізмом чи фашизмом 1. Але у цьому ототожненні спотворюється суть неоязичництва і подається спрощена або ж викривлена картина існуючих нині напрямків духовно-культурних шукань. Так, значна частина ультраправих, неоконсервативних та фундаменталістських рухів є однією з важливих складових сучасного неоязичництва — особливого руху, який, попри різноманітність і взаємну суперечливість своїх напрямків (як інституціалізованих, так і нелегальних), характеризується тією чи іншою формою несприйняття дійсності2. Але не всі групи неоязичників стоять на позиціях боротьби за національну самобутність. У теперішню епоху у багатьох країнах значна частина неоязичників стоїть на позиціях космополітичної ідеології екологістів («зелених»), визнає для себе актуальними тенденції «інформаційної (постіндустріальної) ери» до взаємного збагачення культур, діалогу та глобальної відповідальності за долю планети (т. зв. проект «Гея») тощо. У деяких моноетнічних країнах Європи існують навіть відверто антинаціоналістичні течії неоязичництва, що більш яскраво проявилося у «геліологічних» культах сповідників давньоєгипетських вірувань (організації «Жеад Гора», «Барка Ра», «Храм Ізіди»). Для неоязичників щонайперше характерне «визнання природи вищим типом буття, релігією природного спрощення»3, бо, на їхню думку, «природа та її життя прекрасні, але людина стала окремою, пішла своїм шляхом, утворила свої закони і свій світ — нудний, убогий і безкрилий... А тому — люди тільки доти живуть справжнім життям, доки зостаються вірними... природі»4. Тепер, згідно з уявленням неоязичників, людство опинилося в епосі «тотального наступу природи... Природа домагається свого здійснення у калейдоскопі всіх мислимих метаморфоз витісненого, у процесі виявлення всіх мислимих енергій: психічних, соціальних, фізичних»5. Саме персоніфікація неоязичниками природи (написання слова «природа» з великої літери, використання щодо природи займенника «вона»), на противагу сцієнтистським поглядам, надає людям змогу розрадитися в умовах задушливої атмосфери знеособленого всесвіту6. На практиці неоязичники реалізують програму повернення до природи через «рустикалізм» — спільну працю на землі за допомогою традиційних знарядь, виключаючи будь-яку сучасну техніку, але враховуючи «астрономічно-астрологічну» календарну систему стародавніх народів. Наприклад, німецький активіст цього руху Р.Баро буквально проголошує: «У моєму баченні майбутнього переважає простота, маломасштабність, неіндустріальний характер»7. Побутове і соціально-психологічне експериментаторство неоязичників пов'язане також з методами монастирського послушництва, «магічної терапії». Якщо «нові ліві» (т. зв. комунітарії) вважають неприродним руйнування будь-якої ієрархії і будь-якого соціального авторитету, то філософія неоязичників (неоруралістів, неорустикалів) розуміє закон природи прямо протилежним