Американський простір став не лише ареною, на якій за велінням часу зустрілись і перетнулись безліч культур, особливостей та світобочень, а й край (який хоч і прийнято називати землею без своєї культури та етнічності), який, не дивлячись ні нащо, зумів увібрати все розмаїття і повноту етнофонду, й зібрати чи малу базу вивчення та створення свого неповторного стилю мислення та ставлення до життя. На цьому тлі чималу роль зіграли численні молодіжні рухи, притаманні саме країнам, які розвиваються.

Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого покоління є найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь з суспільством. В рамках молодіжного руху молода людина не лише проходить соціалізацію, здобуває необхідний досвід, але і самореалізується. Ці рухи є осередком формування локальних молодіжних культур та стилів життя, що пізніше, зазнавши певних модифікацій, поширять свій вплив на культуру та спосіб життя суспільства в цілому.
Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-економічного та соціально-політичного розвитку суспільства і їх зміст та форма діяльності значною мірою відбивають соціокультурну, історичну, демографічну, політичну та інші специфіки кожної окремої країни, кожної окремої ситуації.
Окрім організуючої ролі в процесі взаємодії молоді зі старшими поколіннями, молодіжні рухи є і практичними засобами, що відкривають канали комунікації всередині одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед суспільством в цілому. Вони є не просто найбільш ефективним засобом привернути увагу “дорослого” суспільства до потреб молоді — вони є інструментом пристосування суспільства до цих потреб.
Фактично молодіжні рухи та неформальні ініціативи створюють обличчя суспільства, яким воно стане за їхньої зрілості, експериментують з соціальними моделями, обираючи найбільш відповідні новим культурним цінностям та способам спілкування.

І оскільки об’єктивні економічні, технологічні, політичні зміни неймовірно прискорили пристосування, що зовсім нещодавно було дуже й дуже помірним, дослідження процесу становлення молодіжного руху в його організованій та неформальній формі стало нагальним питанням суспільної науки. Особливо актуальним є вивчення процесу формування та становлення молодіжного руху в країнах перехідного періоду, зокрема в Україні.
Загалом процеси переходу від тоталітаризму до плюралістичної демократії, розвитку ринкових відносин, трансформації соціальних структур суспільства, посилення процесів соціальної диференціації створюють оптимальні умови для виникнення в середовищі молоді широкого спектру найрізноманітніших громадсько-політичних рухів, організацій, об’єднань та неформальних ініціатив.

Говорячи про літературу – згадаємо одних із найяскравіших представників тієї епохи. У них є спільне, але життя їх різнить настільки, що точкою перетину стає література. Згадаємо хоча б Берроуза, Гинзберга, Керуака, Корсо, Селінджера, Ферлінгетті... Всіх їх турбувала невідворотня несправедливість та безсилля людини перед всепоглинаючим суспільством.

Уільям Берроуз походив з багатої сім’ї, що було не характерним для представників течій битників у літературі, здобув освіту у Гарвардському університеті, служив у армії, був одруженим, але в 50-ті почав життя несумісне з суспільною мораллю, за що став вигнанцем у своїй родині. Тема Берроуза-письменника незмінна: принципова несумісність особистості і суспільства, держави, непереборний хаос світу, немунучість відчуження і гибелі людини. Також постійними були й предмети його зображення: наркоманія, сексопатологія, гомосексуалізм, насильство (у зв’язку з цим книги Берроуза в США були надруковані лише в 60-ті рр.). В основному проза Берроуза представляє собою зібрання марень, нічних кошмарів, психопатологічних наркотичних видінь в момент ейфорії або очікування галюценогена (“Героєм і володарем “Голого сніданку” став героїн”, – писав Герберт Голд), по всім параметрам вона швидше відноситься до алітератури.

Сам Берроуз вбачає глибокий моральний зміст в своїй роботі, вважаючи свої книги попередженням людству про близьку загрозу наркоманії. Авангард 50-их рр. із захопленням приймав його творчість, бунтуючі колони битників в Грінич-вілідж бачили в ньому духовного батька і наставника, їм імпонував нігіліз письменника. Дж. Керуак вважав Берроуза найвеличнішим сатириком після Дж. Свіфта. “Кінець людини – ось що передбачає школа Берроуза” – с цим висновком Л. Фідлера важко не погодитися.

Аллен Гінсберг – представник битників-поетів, навчався в Колумбійському Університеті, де і почалася його дружба з Дж. Керуаком та У. Берроузом. Основна тема ранньої лірики Гінсберга – духовна убогість сучасної людини, перебіваючої у стані війни з самим собою. Це призводить до моральному зламу, захворюванню духу, яке переростає в загальнонаціональну епідемію. “В массовій свідомості Америки з’явилася тріщина, яка привідкрила підвалини національної підсвідомості, де на самому дні затаїлися величезні резерви енергії, важко сказати – животворної і руйнівної”. Відомим Гінсберг став після виходу у світ книги “Крик та інші вірші” (Howl and Other Poems, 1956), яку допоміг видати Л. Ферлінгетті (у своєму видавництві). Вона стала своєрідним маніфестом битників і першим яскравим проявом т.з. “санфранцизького поетичного відродження”. Сам автор її характеризував як “величезну сумну комедію з безумних фраз і бузглуздих образів”. Гінсберг, як і інші поети-битники, часто читав свої вірші вголос, у супроводі джазу – в кафе, концертних залах, картинних галереях, або просто на вулицях. Щодо твору – це був воістину крик льдської душі, який рветься на волю з тією безпосередністю, на яку дають право лише страшенна біль і відчай.

“Підберіть спідниці, леді, ми прямуємо точнісінько