Молодіжна контркультура – об'єднання молоді, що має всі ті елементи культури, що й субкультура, але чиї норми та цінності перебувають в активній чи пасивній опозиції до існуючих у суспільстві норм і цінностей. Безперечно, що деякі субкультури є контркультурними, але зовсім не означає, що ці два терміни можна протиставляти. Ще одна поширена помилка, яка стосується нашої теми – це підміна поняття Молодіжна субкультура поняттям "неформальний молодіжний рух". Річ у тому, що вони не цілком тотожні. Неформальним молодіжним рухом можна назвати систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної діяльності у взаємозв'язку між собою і з суспільством загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є частиною ширшого середовища – “андеґраунду”.

Сучасна наука виводить навіть певну класифікацію молодіжних субкультур. В короткому викладі їхня типологія виглядає так: –

романтико-ескапітські субкультури (хіппі, толкієністи, байкери...) –

гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери...) –

кримінальні (гопники, скінхеди...) –

анархо-нігілістичні (панки та інші).

Ну і щоб уже завершити теоретичну частину, хотілося б звернути увагу на парадокс, який завжди присутній в існуванні молодіжних субкультур: з одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства.

Битництво почалося десь в 1944-45 роках, коли зустрілися Джек Керуак, Уильям Берроуз і ще деякі наші друзі, з якими ми й досі спілкуємося, – згадує Ален Гінзбург. – Берроуз вже тоді писав, Керуак вже був поетом і письменником, автором кількох книг, ми були молоді. Протягом кількох наступних років ми експериментували з такими поняттями як «дружба», «почуття приналежності», «нове бачення», «нова свідомість». Початок 50-х – поворотний пункт, коли всі особисті, індивідуальні думки ставали спільним. З 1945-го духовне звільнення, потім звільнення слова від цензури в 1950-55 рр., а вже у 1955-60 слово йде до читачів».

Батьківщиною «розбитого покоління» стала Каліфорнія, найблагодатніша частина Америка, що через два покоління подарувала світу Джимі Хендрікса і Дженіс Джоплін, психоделічний рок, «Грейтфул Дед». Саме тут відбувалися зйомки культового фільму божевільних 70-х – «Забриски Пойнт» Мікеланджело Антоніоні. Сан Франциско ще не перетворилося на гомосексуальну Мекку, ще не настав час Харві Мілка – першого в історії Америки мера-гея, вбитого одразу після обрання на цю посаду. Але вже тоді Сан Франциско перетворилося на культурну столицю Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів.     

В 1953 році поет-початківець Лоуренс Ферлінгетті почав видавати журнал під назвою "City Lights"("Вогні великого міста", аллюзія на відомий фільм Чапліна ), а через два роки на Коламбус, центральній вулиці Сан Форанциско при видавництві була відкрита однойменна книжкова крамниця, де і почали продаватися перші книги битників. Найвідоміші з них – збірка прозаїчних фрагментів, есе, новел та медитацій Джека Керунка «На дорозі»(1957) та поема Алена Гінзберга «Крик» (1955) – своєрідний маніфест

З самого початку битничиство сформувалося не стільки як літературний чи художній напрям, а як досить агресивне (можна навіть сказати екстремістське) ідеологічне угрупування. Вони активно виступали проти зовнішньої політики Америки, американської «суспільної думки» та «суспільної моралі» і проти святая святих – американського способу життя. В очах інтелектуальної молоді ця ідеологічна «машина» виглядала просто втіленням ідеалу. Не випадково Джон Чіарді у своїй відомій статті «Епітафія розбитим», пояснюючи шалену популярність битників, писав, що «у молоді є всі підстави для того, щоб виступати проти так званої американської самодостатності. Щодня прокидатися о пів на сьому, о восьмій приходити на роботу, о п’ятій повертатися додому і дивитися куплений у кредит телевізор, - такий спосіб життя не може бути до вподоби молодим людям».

До вподоби молодим людям 50-х прийшовся бунт. Безумовно нічого іншого бути й не могло. Конформізм повоєнної Америки, загострені класові суперечності і економічний прессінг поспиряли ситуації. Відомий критик Герберт Голд писав, що «битники самі взяли себе за шкірку і викинули із суспільства». Пафос битників досяг воістину «Маяковських» масштабів: «Геть вашу владу! Геть вашу релігію! Геть ваше кохання!»

Що стосується кохання, то тут битники мали свою альтернативу. Сексуальний бунт став найрадикальнішою формою протесту проти суспільної моралі – нетрадиційна сексуальна орієнтація набирала популярності в інтелектуальних колах. Невипадковим був вибір культових особистостей битників – Уолт Уїтмен, Томас Вулф, Генрі Міллер. Розвиваючи гомосексуальну естетику Уїтмена, продовжуючи традиції сповіді і покаяння притаманні Вулфу, гіпертрофуючи «брудний» натуралізм Міллера, багато хто зробив сексуальні переверзії темою своїх творів. Естетизація грубого чоловічого образу стала однією з домінантних рис літературних персонажів.

Однак, у своєму агресивному протесті битники зайшли надто далеко. У одній з найсерйозніших антологій дослідження цього напряму «Оголені ангели», Тайтел писав, що вони почали з того, що «позиціонували себе як покидьків суспільства, що не приймають ворожої культури, як пророків нового поняття і розуміння етики, естетики та моралі, як художників, що творять лише для себе, не шукаючи слави і визнання…»

Мабуть вони і справді не могли навіть мріяти про ту славу, що прийшла до них так легко й швидко. Вже звичні літературні читання в підвалах опустілих будинків, де оселялися «розбиті» з усіх кінців Сполучених Штатів дуже швидко «приїлися» і слухачам, і самим поетам.

«Я люблю божевільних, тих, хто шалено прагне жити, розмовляти, врятуватись, хто хоче мати все й одразу, хто ніколи не позіхає і не каже непристойностей, хто завжди горить, горить, горить!»- каже Голден Колфілд виражаючи протест, проти