У житті кожної людини є такі періоди, коли вона через малолітність, хворобу чи старість не може забезпечити себе засобами для існування. На зорі зародження людського суспільства на допомогу їй приходила сім’я, можливості якої завжди були обмежені. Одиноким підтримку надавали громади, благодійні організації. З часом гостро постала проблема матеріального забезпечення воїнів, чиновництва, а пізніше різних категорій найманих працівників. Турботу про таких людей поступово почала перебирати на себе держава, роль якої значно зросла в епоху капіталізму. У минулому столітті держави стали розглядати як соціальні, тобто як такі, що гарантують людині належні їй соціально – економічні права шляхом створення необхідних умов для їх реалізації та здійснюють соціальну політику на засадах соціальної справедливості та в інтересах усього суспільства.

З погляду семантики соціальне забезпечення тлумачиться як надання достатніх матеріальних засобів для існування кому – небудь з боку суспільства, або, іншими словами, будь – які види допомоги, які надає суспільство своїм членам, розглядаються як соціальне забезпечення. Щодо його наукового визначення в літературі склалися дві основні концепції: економічна і правова. Основою економічної концепції є спосіб розподілу благ через суспільні фонди споживання. ЇЇ прибічники включають у соціальне забезпечення всі види допомоги членам суспільства за рахунок суспільних фондів споживання, в тому числі й безплатну освіту, безплатне надання житла , всі види пенсій, допомог, соціальних послуг, медичну допомогу і лікування, пільги для різних категорій громадян. Прихильники правової концепції вважали, що соціальне забезпечення стосується не всіх членів суспільства, а лише окремих категорій громадян, які перебувають під особливим захистом з боку держави. Критеріїв цієї концепції було два: економічний (можливості держави надавати таку допомогу) та суб’єктивний (відбір категорій осіб, яким така допомога надавалася).

Соціальне забезпечення слід розглядати як економічну та правову категорію. Воно є засобом перерозподілу доходів і подолання соціальної нерівності, зокрема, за допомогою соціального забезпечення, коли частина національного доходу спрямовується на потреби вразливих груп населення. Такий перерозподіл можливий тільки через правове регулювання. Норми права закріплюють організаційно – правові форми здійснення соціального забезпечення, джерела фінансування, коло осіб, які потребують соціального забезпечення, а також умови і порядок його надання. У цьому ракурсі соціальне забезпечення розглядається як правова категорія.

Крім того, поняття «соціального забезпечення» в науковій літературі вживалося і вживається в різних значеннях: суспільно – історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають в процесі розподілу частин суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід’ємний елемент способу життя і якості життя; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально - економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

Сучасні умови життя в ринкових умовах потребують від людини активних дій щодо особистого соціального захисту. Держава повинна створити їй економічні й правові умови для забезпечення гідного рівня життя власною працею; використання нових стимулів до праці й економічної діяльності: підприємництво, само зайнятість, наявність власності та ін.; створення цивілізованих механізмів розподілу доходів; формування економічної системи самозахисту і вирівнювання стартових можливостей за допомогою цивільного законодавства.

Соціальне забезпечення є об’єктом соціальної політики, а не формою її вираження. Воно є одним із компонентів цієї політики. Небажано обмежувати рамки соціального забезпечення наданням різних видів матеріального забезпечення тільки особам, які потрапили під вплив соціального ризику на безповоротно нееквівалентних або безплатних засадах. Соціальне забезпечення також не зводиться лише до пенсій, допомог і соціальних послуг чи до надання забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету.

Таким чином, можна сказати, що соціальне забезпечення – це поєднання системи державного і недержавного матеріального забезпечення і соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів; вони ґрунтуються на перерозподілі частини валового національного продукту з метою вирівнювання доходів різних верств населення і забезпечення соціальної злагоди в суспільстві.

1.2 Сутність і значення документних потоків і масивів.

Функціонування документної комунікації передбачає постійний рух документів по комунікаційним каналам від комуні канта (творця документованої інформації) до реципієнта (споживача документованої інформації). Рух документів у процесі їх виробництва, розповсюдження та використання у суспільстві створює документ ний потік.

Документний потік – це сукупність розподілених у часі і просторі документів , які рухаються по комунікаційних каналах від створювачів та виробників до користувачів. За Соколовим А.В.[52] , канал – це абстрактний шлях, по якому рухаються документи. Він забезпечує розповсюдження документів у суспільстві, надає можливість доступу до них користувачам. Наприклад, канали доступу до опублікованих документів – це документоторгівельні установи, передплатні агентства, органи науково – технічної інформації та ін. Окремий канал може деякий час не діяти, однак документ ний потік рухається постійно.

Найфундаментальніша дефініція документного потоку належить Г.Ф. Гордукаловій[51], яка визначає документ ний потік як вибіркове відображення у формі документів результатів соціальної діяльності членів суспільства. Під соціальною діяльністю розуміється науково – пізнавальна, управлінська , виробнича, фінансова, літературно – художня та інші види діяльності.

Термін «документний потік» мав декілька етапів становлення. На початку хх століття, коли основним видом опублікованого документа була книга , було введено до наукового обігу