Теоретичні засади аналітико-синтетичної обробки документів

Як галузь практичної діяльності реферування сформувалося в глибинах бібліотечно-бібліографічної та журналістської практики. Прийоми аналізу змісту первинних документів спочатку переймалися з методики бібліографічної роботи. Надалі підгрунтям теорії та методики реферування став досвід організації та функціонування безпосередньо реферативних видань як в окремих країнах, так і у світі в цілому.

На початку ХХ ст. основним завданням реферування визначено повне відбиття змісту першоджерела, на чому і було сконцентровано увагу спеціалістів-практиків. Окремі теоретичні та методичні проблеми аналітико-синтетичної обробки документів розглянуто в працях В. Г. Анастасевича, Г. О. Ільїнського, К. І. Дерунова, О. М. Бєлова.

У статті "Автореферат как тип библиографии" Г. О. Ільїнський наголошував, що майбутня бібліографія повинна не тільки вказувати на те, про що написана книга або стаття, а й про те, що в ній написано [56]. Саме в авторефератах, які на той час набули розповсюдження у науковій літературі на Заході, він бачив нову й перспективну форму бібліографії, здатну надати повне, точне й максимально об'єктивне (у розумінні автора) уявлення про зміст. А взагалі реферування до 20-х років нашого століття розглядалося лише як прикладна частина бібліографічної роботи.

На 30-ті роки припадають перші спроби вивчення теорії та методики реферування. Особливої ваги набувають проблеми функціонального призначення рефератів і анотацій, їх типізації, відбору матеріалів для опрацювання. Активізації розробки теоретичних питань анотування сприяло запровадження системи анотованої друкованої картки в 1925 р. У цей період з'являється багато праць, де розглядається поняття "анотація", наводиться класифікація анотацій і загальні положення щодо їх складання. Суттєвий внесок у розробку цих питань належить І. П. Жуку, С. С. Мінчиній, Я. Е. Киперман і особливо О. Г. Фоміну. Основне призначення анотацій їх автори бачили у наданні чіткого уявлення про першоджерело, його ідейну спрямованість.

Досить плідною була розробка схеми анотації, запропонованої О. Г. Фоміним [130]. Він розкрив близько 30 інформаційних елементів, які використовуються у текстах анотацій, виділивши серед них головні, однорідні за конструкцією та формою. Спроба впорядкування структури анотації стала вагомим внеском у процес її уніфікації.

У цей період було сформульовано основні погляди стосовно реферування та системи видань, які використовували результати реферативної обробки матеріалів. Ця система поглядів відбита в працях К. Р. Симона [107], Ф. І. Яшунської [144], Б. Н. Рутовського [101].

Як вважав К.Р.Симон, саме реферативна періодика забезпечує виконання найважливіших вимог — неперервності та систематичності, що висуваються до джерел бібліографічної інформації з будь-якої галузі знань. Він сформулював вимоги до реферативних видань, відзначив типи реферативних органів, особливості радянських реферативних видань порівняно з зарубіжними [105]. Стисло, але досить вичерпно було висвітлено характерні риси реферативної бібліографії:

націленість на інтернаціональне охоплення літератури;

значний обсяг інформації, що виражався сотнями й тисячами опрацьованих кожним реферативним органом журналів;

строгий якісний відбір творів, які підлягали реферуванню;

особливу увагу до праць, що містять нові та цікаві дослідницькі дані;

ретельний підбір співробітників реферативного органу з метою компетентного відбору літератури та забезпечення задовільної якості самих рефератів [107, с. 48].

У працях дослідників В. Лазарева, О. Я. Подземського, К. Р. Симона, Ю. А. Шауера обговорено актуальні питання підготовки, видання та використання реферативної інформації. Наприклад, на думку О. Я. Подземського та Ф. І. Яшунської реферат здебільшого мав замінити первинний документ [93, 144]. Це було природно у період, коли в країні не вистачало наукових і інженерних кадрів, здатних самостійно орієнтуватися в науковій літературі, існував дефіцит зарубіжних видань. Так формувався тип інформативного розширеного реферату. К. Р. Симон відстоював протилежну думку. Він наполягав на тому, що реферат повинен збагатити дослідника інформацією стосовно нових ідей, фактів, але не розкривати їх детально [107], тобто підкреслював необхідність формування реферату індикативного типу. Практично всі основні питання організації, теорії та методики реферування обговорювалися в ті роки та вирішувалися вони надто повільно.

Найслабкішим місцем у реферативній справі 1930-40-х рр. у багатьох країнах була методика реферування. У більшості теоретиків і практиків склалося негативне ставлення до критичного реферату. За даними голландського дослідника Варосьє, тільки 57 з 421 реферативних органів тією чи іншою мірою допускали в рефератах критичні моменти [106].

Серед понад 300 реферативних видань, які виходили тоді у світі, 61 % становили спеціалізовані РЖ, іноді з однієї вузької галузі знання. Втім, широка диференціація науки, з одного боку, й інтеграція наук — з іншого, потребували створення системи централізованого інформування, що дало б змогу урахувати всі світові джерела та зібрати відомості, розпорошені в різних первинних документах.

До середини 1950-х років у реферуванні постало два актуальних питання, що вимагали термінового вирішення: розробка принципів організації та взаємодії реферативних служб на національному та міжнародному рівнях з огляду на особливості розвитку науки з метою найповнішого відображення світового документально-інформаційного потоку, і встановлення єдиних вимог до методики реферування для забезпечення максимальної інформативності реферату відносно первинного документа.

Найсприятливіші умови для вирішення цих питань склалися в СРСР, де вперше в світі було реалізовано ідею створення Єдиного реферативного журналу з усіх природничих і технічних наук на базі Всесоюзного інституту наукової та технічної інформації АН СРСР. Таку ідею ще в 1920-ті роки висловлював Б. С. Боднарський [12]. До середини 1960-х років у СРСР було створено єдину систему РЖ з точних, природничих, суспільних наук з урахуванням усіх видів опублікованих і неопублікованих документів.

Досягнення практики реферування спиралися на важливі теоретичні та методичні праці К. Р. Симона, Г. Г.