Сьогодні в Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ), тобто платіжна система, яка забезпечує розрахунки в електронній формі між банками і за дорученням клієнта, і за зобов’язаннями банків [44].

З 1 липня 2000 року всі бюджетні рахунки, відкриті в районним відділенням Держказначейства в банках було переведено на обласний рівень і консолідовано на рахунках:

загального фонду;

спеціального фонду;

позабюджетних фондів (фонди соціального страхування на випадок безробіття та від нещасних випадків);

інших рахунках клієнтів.

За цією схемою надходження до державного бюджету впродовж дня концентруються на обласному рівні, а наприкінці дня щоденно перераховуються на центральний рівень. Робота за централізованою моделлю забезпечується шляхом відкриття фізично єдиного кореспондентського рахунку на центральному рівні, а саме - відкриття кореспондентського рахунку Державного казначейства (центральний рівень) у Національному банку України та відкриття відповідно рахунків обласних управлінь у Розрахунковій палаті Казначейства. При цьому ресурси сконцентровані на центральному рівні, а робота з опрацювання надходжень та обслуговування клієнтів Державного казначейства залишиться у територіальних органах Казначейства [70, с. 4-6].

Враховуючи нагальну потребу Державного казначейства в отриманні достовірної щоденної звітності та необхідності ефективно управляти ресурсами бюджету, Держказначейство та Національний банк України 2002 року ухвалили рішення про перехід на централізовану модель обслуговування ЄКР [8.c.189].

Державне казначейство погодилось з пропозицією НБУ поєднати можливості системи електронних платежів і системи термінових переказів коштів як єдиного взаємопов’язаного інструменту обслуговування ЄКР з використанням модифікованої казначейської моделі „4К» (8). Зазначене було обумовлене тим, що кількість розрахунково - платіжних документів, які б проходили у такому разі через Центральну розрахункову палату (ЦРП) НБУ в Києві, за пікових навантажень перевищувала б обмеження щодо допустимості максимальної кількості розрахунково - платіжних документів, розрахованих на опрацювання впродовж одного операційного дня - 2,5 млн. документів. Із запровадженням казначейського обслуговування місцевих бюджетів така ситуація могла виникати щоденно та негативно впливала б на стабільність і надійність функціонування системи міжбанківських платежів України в цілому 16].

Сутність нової моделі, базується на таких засадах:

1) Система електронних розрахунків складається з двох підсистем:

системи електронних платежів, що працює у файловому режимі обміну інформацією (існуюча СЕП);

системи термінових переказів (СТП, що працює в онлайновому режимі.

2) Технологічні, програмно - технічні та організаційні рішення передбачають тісний взаємозв’язок зазначених підсистем. Бухгалтерська модель розрахунків через СТП побудована на основі бухгалтерської моделі СЕП. Розрахунки банків, проведені через обидві системи, відображаються на їхніх кореспондентських рахунках в НБУ.

Інформація між АРМ СЕП передається електронною поштою у вигляді файлів. Абонент, який відправив файл, пересвідчиться, що файл успішно дійшов до одержувача, і виконає відповідні дії лише тоді, коли отримає від одержувача інший файл - квитанцію. Зокрема за платежами у відповідь, що надходять до банку - одержувача, виконується зарахування на коррахунок лише тоді, коли банк - одержувач надішле квитанцію про їх успішне приймання. У той самий час банки можуть виконувати платежі в СЕП лише в межах поточного залишку на кореспондентському рахунку. Виходить, кошти, що надійшли до СЕП на адресу певного банку і вже списані з коррахунка відправника, залишаються недоступними одержувачу до надання ним квитанції. Тому існує певний проміжок часу між моментами списання коштів з коррахунку банку - відправника та зарахування на коррахунок банку одержувача. Цей проміжок часу і визначає швидкість перерахування коштів за допомогою СЕП. На величину цього проміжку впливає час надходження платежу до СЕП, загальна завантаженість СЕП і каналів зв’язку в цей момент, обслуговування банків - кореспондентів в одному АРМ-2 СЕП чи в різних і - найсуттєвіше - оперативність дій банку – одержувача [17].

Проте на сьогодні серед проблем, які потребують вирішення, є проблема, пов’язана з наявністю залишків на рахунках розпорядників коштів бюджету Проблема браку грошових коштів, яка виникає перед державою сьогодні, є результатом їх перерозподілу, замість загальноприйнятого у світі управління ресурсами, що забезпечує здійснення видатків у межах асигнувань, передбачених реальним бюджетом.

Одним з механізмів управління ресурсами, що застосовується багатьма казначействами різних країн, є злиття залишків коштів наприкінці дня на єдиному казначейському рахунку. Мета цієї дії полягає в залученні коштів для інвестування їх у відповідні інструменти на фінансовому ринку або у визначенні обсягів коштів, які необхідно залучити [31, с. 56].

Державне казначейство може безпосередньо оперувати лише залишками коштів на рахунках, відкритих на рівні центрального апарату. Залишки коштів на рахунках обласних управлінь практично недоступні для управління коштами і можуть бути задіяні лише після того, як будуть перераховані на рахунки, відкриті на рівні центрального апарату.

Враховуючи об’єктивні обставини на етапі становлення Державного казначейства, поступовість охоплення казначейським виконанням бюджетних видатків, розвивалася і функція управління кошами.

З 20 липня 2001 року Державним казначейством започатковано управління наявними грошовими коштами, в основі якого лежать кілька принципів

а) доступність для центрального апарату Державного казначейства ресурсів, які обліковуються на 28 кореспондентських рахунках обласних управлінь Державного казначейства;

б) можливість вільного перерозподілу ресурсів між усіма 28 кореспондентськими рахунками управлінь Державного казначейства в межах ЄКР державного бюджету;

в) можливість уникнення зустрічних грошових потоків між доходами державного бюджету, які акумулюються на відповідній території, та видатками розпорядниками бюджетних коштів, що здійснюються на цій же території;

г) можливість тимчасового залучення для здійснення видатків загального фонду державного бюджету всіх наявних (і бюджетних, і не бюджетних ) ресурсів, які обліковуються на кореспондентських рахунках управлінь Державного казначейства;

д) виділення асигнувань розпорядниками