методологію управлінського рішення;

методи розробки управлінських рішень;

організацію розробки управлінського рішення;

оцінку якості управлінських рішень.

Методологія управлінського рішення – це логічна організація діяльності по розробці управлінського рішення, що включає формулювання мети управління, вибір методів розробки рішень, критеріїв оцінки варіантів, складання логічних схем виконання операцій [].

Методи розробки управлінських рішень містять у собі способи і прийоми виконання операцій, необхідних у розробці управлінських рішень. До них відносяться способи аналізу, обробки інформації, вибору варіантів дій і ін [].

Організація розробки управлінського рішення припускає упорядкування діяльності окремих підрозділів і окремих працівників у процесі розробки рішення. Організація здійснюється за допомогою регламентів, нормативів, організаційних вимог, інструкцій, відповідальності. Технологія розробки управлінського рішення – це варіант послідовності операцій розробки рішення, обраний за критеріями раціональності їхнього здійснення, використання спеціальної техніки, кваліфікації персоналу, конкретних умов виконання роботи [].

Якість управлінського рішення - сукупність властивостей, який володіє управлінське рішення, що відповідають тією чи іншою мірою потребам успішного вирішення проблеми. Наприклад, своєчасність, адресність, конкретність [].

1.3 Нормативно-правова база здійснення інформаційної діяльності

Як показала практика розвинутих країн світу, особливо щодо законодавчої підтримки розробок технологій накопичення та розповсюдження інформаційних ресурсів, спостерігається прагнення до уніфікації законодавчої документації.

Уніфікація національного правового простору для більшості країн призвела до змін у власному інформаційному законодавстві. Зазвичай такі зміни пов'язані, по-перше, з незахи-щеністю національних інформаційних мереж, відсутністю норм захисту інтелектуальної влас-ності, гарантій від забруднення національного інформаційного простору шкідливою або недо-стовірною інформацією. По-друге, ці зміни викликаються і появою, при формування інфор-маційного середовища, нових сфер діяльності, які також потребують законодавчого врегулю-вання. Сфера законодавчого врегулювання охоплює як виробників інформаційних ресурсів та посередників при їх накопиченні в інформаційній мережі, так і всіх суб'єктів господарчої діяльності, пов'язаних з витоком інформації з мережі.

Практично для всіх країн світу до сфери законодавчого врегулювання входять такі аспекти інформатизації, як захист персональних даних, комп'ютерних програм, авторських та суміжних прав, правовий захист баз даних та всіх типів електронних контрактів.

Найбільш розвинутою системою правового захисту є нормативні та законодавчі акти, пов'язані з захистом персональних даних та баз даних. Водночас ці акти прямо узгоджуються з національним законодавством щодо захисту авторських прав. До того ж, оскільки регламе-нтація конкретних правовідносин між суб'єктами обміну інформацією визначається відповід-ними угодами, вони можуть включати правові норми, які передбачаються національним законодавством щодо патентного права, права на товарний знак, на промисловий зразок, законодавство про відомчі таємниці тощо.

Стан справ у сфері правової охорони об'єктів інтелектуальної власності у сфері інфор-матизації (бази даних та електронних завдань, програмних засобів для ЕОМ, мультимедіа-продуктів та ін.) є однією з найбільш вагомих перепон інформаційного наповнення та широкого використання інформаційних систем і мереж, розвитку глобальних комунікацій. Наявна зако-нодавча база та правові документи не забезпечують ефективного захисту інтересів не лише авторів і працівників, що займаються формуванням банків даних, а й інших власників інфо-рмаційних продуктів.

Проблема захисту інформаційного простору набуває особливої ваги з розвитком ринкових відносин. Власник інформації не лише має можливість успішно конкурувати на ринку товарів та послуг, а й розширювати коло своїх партнерів. 3 огляду на це захист інформації передбачає законодавчі гарантії охорони як інформації у електронних мережах, так і на паперових носіях. За звичай під терміном «захист інформації» розуміють технічні засоби захисту та виявлення каналів витоку інформації. Але розглядання та спроба вирішення цих проблем поза межами вдосконалення правового простору фактично не має сенсу.

Важливість законодавчого врегулювання механізмів витоку інформації в усьому світі обумовлюється тим, що сьогодні, практично для всієї світової спільноти, притаманні два взаємовиключних та взаємопов'язаних явища — «інформаційний вибух» та «інформаційний голод».

Для України широкомасштабний вступ до глобальної інформаційної цивілізації співпав з проголошенням 24 серпня 1991 року державної незалежності. Після визначення державного суверенітету, поряд з іншими галузями законодавства в Україні створюється національна публічно-правова інституція: законодавство та підзаконні нормативні акти в сфері політики щодо державного регулювання суспільних інформаційних відносин, в тому числі таких, що пов'язані з інформатизацією, комп'ютеризацією і автоматизацією.

Закон України «Про інформацію» [], прийнятий 02 жовтня 1992 року, визначає, що законодавство України про інформацію складають Конституція України [], Закони України «Про інформацію» [], «Про науково-технічну інформацію» [], «Про авторське право і суміжні права» [], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [], законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права []. Цим законом закріплене право громадян України на інформацію. Він закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає основні поняття та терміни, встановлює галузі, види, доступ та джерела інформації, права та обов’язки учасників інформаційний відносин, охорону інформації та інформаційного суверенітету України, зміст міжнародної інформаційної діяльності.

Законом визначається, що «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій» [].

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб [].

Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України».

Закон України «Про науково-технічну інформацію» [], прийнятий 25 червня 1993 року, визначає основи державної політики в галузі науково-технічної