Четверту групу нормативно-методичної бази діловодства у сфері державного управління становлять закони, які регламентують загальні засади політики держави в галузі діловодства та інформації взагалі. До таких законів можна віднести закони України: «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-ХІІ; «Про державну таємницю» від 21.01.1994 № 3855-ХІІ; «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 13.12.2001 № 2888-ІП; «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96-ВР; «Про мови в Українській PCP» від 28.10.1989 № 83І2-ХІ; «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 № 851-IV; «Про електронний цифровий підпис» від 22.05.2003 № 852-IV [48].

Основним нормативно-правовим актом у галузі інформації є Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-ХІІ (далі - Закон України «Про інформацію»), який закріплює право громадян на інформацію та закладає правові основи інформаційної діяльності. У Законі вживаються такі терміни та їх визначення: інформація, державна інформаційна політика, суб'єкти інформаційних відносин, об'єкти інформаційних відносин, інформаційна діяльність, галузі інформації, джерела інформації, інформація про особу, документ, первинний документ, вторинний документ, режим доступу до інформації, інформаційний запит, конфіденційна інформація, таємна інформація, право власності на інформацію тощо. Наприклад: інформацією у цьому Законі називають документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (Стаття 1) [50].

Закон України «Про інформацію» встановлює також загальні правові основи отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. [26, C. 28].

Сьогодні Міністерство юстиції винесло на обговорення Концепцію нової редакції Закону «Про інформацію». За основу взято чинну зараз редакцію Закону, окремі положення якої зазнали суттєвих змін або були усунені з метою оптимізації структури Закону. Зокрема, удосконалено визначення інформації, яке подане в такому формулюванні: «інформація - це документовані чи іншим чином зафіксовані або публічно оголошені відомості або дані про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі».

Запропоновано також поняття «власник інформації» - це фізична або юридична особа, об'єднання громадян, держава, які володіють, користуються і розпоряджаються інформацією, а також самостійно визначають режим доступу до неї. Це поняття використовується і в чинній редакції Закону, але в ній відсутнє визначення поняття. Змінено і поняття інформації про особу (персональні дані). Тепер це поняття визначається як «відомості про фізичну особу, що ідентифікована чи може бути ідентифікована за їх допомогою». Передбачається і нововведення щодо інформації з обмеженим доступом: обмеженому доступу підлягатиме сама інформація, а не документ.

Виходячи із загальновизнаних принципів міжнародного порядку у сфері інформації, Закон України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 № 3855-ХІІ [46] регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці. Її засекречуванням та охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку. Відповідно до Статті 1 цього Закону, державна таємниця – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави. Якщо говорити про безпеку інформації, то заходи щодо її забезпечення врегульовані в цьому Законі лише стосовно державної таємниці. Щодо інших категорій інформації, то невизначеними є положення щодо таємної інформації, яка не становить державної таємниці, її захисту, особливостей відкритої інформації як об'єкта захисту, персональних даних, комерційної таємниці та іншої конфіденційної інформації. Першим законодавчим актом, який заклав правову основу архівної справи незалежної України, був Закон «Про Національний архівний фонд і архівні установи», затверджений Верховною Радою 24 грудня 1993 року. Цей Закон запровадив до суспільного обігу поняття Національного архівного фонду (далі - НАФ) як категорії культури і права та визначив рівні права громадян на доступ до архівної інформації. Проте у цьому Законі лише окремі положення побічно стосувалися діловодства. Необхідність нормативного забезпечення організації діловодства зумовила розширення й конкретизацію положень щодо керування цією сферою діяльності. Такі положення були зафіксовані у другій редакції Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», яка була прийнята 13 грудня 2001 року. Закон регулює відносини, пов'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням НАФ та інші основні питання архівної справи. У ньому поглиблено розуміння доступу до документів НАФ та довідкового апарату до них, декларовано спрощення порядку фізичного доступу до документної інформації та закріплено нову норму надання користувачам можливості, крім довідкового апарату, використовувати облікові документи.

У Законі наведено визначення таких основних термінів: архівний документ, документ НДФ, НДФ, унікальний документ, архівна справа, діловодство, архівна установа, архів, архівний підрозділ, архівний відділ державна архівна установа, приватне архівне зібрання, таємний архів, користувач архівними документами, державна реєстрація документів, довідковий апарат, номенклатура справ, архівна довідка [51].

Крім того, у Законі порушується питання державної політики у сфері архівної справи