У польськомовному творі "Exegesis"(1635) С.Косов виклав причини необхідності знання латини українцями в популярному викладі. Поїде такий бідолаха у справах на сеймик чи до земства і без знання латинської мови програє. "Тільки, як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того". На закид наклепника про вивчення її у римлян майбутній митрополит дає відповідь зовсім у фольклорному дусі: "Гарна мені жовна, та ще й з носиком: радиш нам по світу ходити за хлібом, коли ми маємо його вдома". Своїм трактатом С. Косов фактично відстояв право українського народу на вивчення латинської мови.

Польськомовні твори писав і П.Могила. Його "Lithos"(1644) був відповіддю на проримську "Перспективу" Саковича й носив характер гострої та лайливої полеміки. Але у нейтральній передмові він пояснював потребу в нових мовах - польській і латині. У державі "латиною користуються мов рідною як у сенаті, так і в сільській хаті". Коли хтось критикує догмати віри чистою польською чи з домішками латини, то й відповідати йому слід тією ж самою мовою.

Увага до латини викликала хвилювання православних київських міщан, які запідозрили нову школу в католицькій пропаганді. Поширилася чутка, ніби Могила злигався з лютеранами і кальвіністами. У вже згаданому "Exegesis-і" С.Косов із жахом переповідає ті бурхливі події 1631 року. Розлючена юрба ледве не спалила школу, а вчителів не перебила як агентів-єретиків. Натуралістична деталь майстерно передає психологічний стан могилянців. "Був час, що ми, висповідавшись, вже лиш чекали, поки нами не захочуть нагодувати дніпровських осетрів…"

Багатолюдні західні міста потребували хліба й до хліба. Виникає великий зерновий бум. Польщу, житницю Європи, охопила продовольча лихоманка. Для зернових магнатів настав зоряний час. Попливли по Віслі в північні порти все більші партії збіжжя, а південним суходолом потяглись на захід нескінченні вервечки худоби. Для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва реалізується аграрна реформа, яка запроваджувала фільваркову систему, орієнтовану на ринкові відносини. Та попит продовжував перевищувати пропозицію.

Комерційна жилка змушувала аграріїв у пошуках нових площ, наражаючись на небезпеку, повернутися на схід і глянути в очі Дикому степу. На Україну накотилася нова велетенська хвиля колонізації. Освоєння цілини степового порубіжжя мало доленосне значення для українського суспільства.

Недаремно американські вчені, зокрема Ф.Тернер, як слушно зауважує І.Лисяк-Рудницький, пропонували досліджувати власну історію з позиції великого колонізаційного процесу. Для них фактор порубіжжя - визначальний чинник у становленні американського національного характеру. Тип ковбоя став уособленням народу, від побуту до політики.

Теза порубіжжя (Frontier Thesis), екстрапольована з Дикого Заходу на Дике поле, цілком пасує тій добі, коли українську спільноту починає репрезентувати новий соціальний тип.

Ще за княжих часів були намагання освоїти родючі землі степів на південь від Києва, захищені черговим валом укріплень, які остаточно сплюндрувала монгольська навала. За литовських князів колонізація південного безлюддя провадилася успішніше, у гирлі Дніпра наїжачилося кілька фортець. Відокремлене від Золотої Орди Кримське ханство, перебуваючи у васальній залежності від Литовського князівства, боронило українське порубіжжя. Та на політичній арені Європи з'являється новий агресор - Османська імперія. Своєю військовою присутністю в портах Причорномор"я турки схиляють татар на свій бік. За такої підтримки в кримчан загорілись очі, вони, нацьковані Московією, кинулися грабувати й пустошити землі вчорашніх спільників. Історик-публіцист М. Стрийковський прозорливо розгледів справжнього господаря метафоричних псів, коли писав, що "турок тримав Кримську орду на поготові, як мисливець держить у своїх руках на поготові свору хортів".

Ледве встиг венеціанський дипломат Л. Контаріні написати про Київ як "про багате на хліб і м'ясо" місто, мешканці якого мали аж ніяк не жебрацьку звичку закінчувати роботу о 3-й годині пополудні й решту часу до ночі просиджували в кавернах, як древня столиця зазнала від кримськмх татар такого страшного погрому, якого не пам'ятала з часів Батия. Золоті чаші з св.Софії помандрували до Москви в дарунок новому союзнику, а до Кафи потяглися по бездонних ріках сліз нескінченні черги спутаних невільників. Цей потуречений кримський порт, страшний ярмарок рабів, у народі прозвали "упирем, що п'є молоду руську кров". Кому доводилося бувати тоді в Криму, бачив там цілі табуни українських полонених, яких усе приганяли й приганяли. Враження було таким гнітючим, свідчив Михалон Литвин, посол великого князя, що здавалося, ніби на Україні вже не лишилося жодної живої душі.

На кінець ХVІ ст. варварські набіги на Брацлавщину та Київщину стали буденною справою, спустошення досягло Десни й Поліських боліт. Межа заселення під стукіт татарських копит знову піднялась до укріплень північної окраїни Степу й пройшла попід самими вікнами розп'ятого Києва.

Для Речі Посполитої питання східного порубіжжя постало в гонористому ореолі колонізації та надто скоро перейшло в головний біль, з яким вона так до кінця й не впоралася. Стрімкий розвиток торгівлі зерном штовхав польських і спольщених магнатів, а за ними й впливову шляхту, попри татарську загрозу, використовуючи зв'язки при дворі й особисту монаршу милість, домагатися казкових дармових наділів на Дикому Сході.

Спалах підприємництва пронизав блискавкою всі стани суспільства. До армії піонерів-цілинників вербували професіоналів - селян з усіх українських воєводств, які полюбляли ризик і волю. Сини та внуки переселенців в умовах економічної самостійності ставали людьми іншого