Непорушена цілина, що залишили в цій сфері комуністи, визначалася тим, що жодного закону не було прийнято в СРСР щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії, прийняті або самостійно, або спільно з урядом, в разі, якщо вирішувалися проблеми фінансово-матеріального забезпечення ЗМІ. Найменший отвір, пробитий в цій непорушній стіні - горбачовський закон про засоби масової інформації - в лічені місяці розвалив не тільки світ компартійної преси, а й все старе суспільство.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення.

Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформацію”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про систему суспільного телебачення в Україні”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо;

- указів президента, таких, як “Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року” (1995 р.);

- постанов Верховної Ради - наприклад, “Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України” (1997 р.);

- постанов Кабінету міністрів, таких, як “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів” (1997 р.) або “Про тарифи на розповсюдження періодичних видань” (1996 р.) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, розяснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами - але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення.

По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання з вже прийнятим Верховною Радою законом “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, який майже рік не застосовується в юридичній практиці через те, що для цього не вистачає політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.

Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, “телефонне право” та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й неуникненні під час побудови правового демократичного суспільства.

Саме ці явища спричиняють численні конфлікти й скандали в світі ЗМІ та навколо нього.

Отже, в кінці століття й тисячоліття сучасники можуть із різними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українська преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватному відображенні в ЗМІ.