Однак висунуте в двадцяті роки уявлення про функціональний стиль як мовленнєвий різновид, пристосований до вирішення певних комунікативних завдань, було підмінене уявленням про по суті підмови відповідних сфер суспільного життя (наукової, офіційно-ділової і т.п.).

Якщо в античності мета і сфера використання стилю збігалися, то обов’язковий збіг наукового і повідомляючого чи публіцистичного і переконуючого мовлення в наш час вже сумнівний.

Антична система поділу форм мовленнєвої діяльності (навчальної - логічної, переконуючої - риторичної, впливаючої на почуття художньої), що є в основі більшості класифікацій стилів на основі приуроченості до кожної із сфер суспільного життя, вже не відповідає сучасному стану справ, коли повідомленнями в межах однієї сфери можуть переслідуватися різноманітні комунікативні цілі. "І в самому визначенні поняття структурного (функціонального) стилю літературної мови, і в самій наявності, характеристиці функціональних стилів відсутня "концепція" [80].

Не змішування полегшується тим, що певні сфери суспільного життя справді володіють специфічним мовним інвентарем, а також особливостями спілкування. Практичні потреби зробили природнім вивчення "стилю" газети, радіо, телебачення, науки і т.п. Хоча самі дослідники звичайно відзначають в кожній із сфер різноманітні стилістичні різновиди, вони ніби не бачать, що ці самі різновиди існують і в повідомленнях інших сфер діяльності. Приурочення стилю до сфери суспільного життя веде до того, що дослідники нерідко підраховують характеристики стилю, "добро і зло сприймаючи байдуже", не завжди турбуючись про встановлення їх справжньої функціональності, комунікативної ефективності.

Вказаній непослідовності сприяє й те, що первинним, звичайно, уявляється стиль, а вторинним - повідомлення, написане в відповідному стилі, хоча це справедливо лише в синхронному зрізі. Між іншим, якщо, вибудовуючи повідомлення, в кожний даний момент ми дійсно пишемо "в певному стилі", то історично стиль формується із маси комунікативних повідомлень, народжується із особливостей відбору і застосування засобів мови, інтуїтивно чи свідомо відтворюваних в творах шляхом наслідування кращих, найбільш вдалих на погляд автора, оригінальних образів та рішень.

Особливості повідомлень, що повторюються, лежать в основі "почуття стилю". Це дозволяє в синхронії визначати стиль за статистичними, зовнішніми ознаками, незалежно від їх функції в даному випадку. Статистичний аналіз дає такі різні характеристики, скажімо, "стилю науки" і його "підстилів", що практично неможливо говорити про їх єдність. І це неминуче, оскільки в сфері науки, як і в будь-якій іншій, використовуються і теоретичні, і прикладні (експериментальні), і популярні, і навіть агітаційно-рекламні повідомлення.

Суто об’єктивний підхід до текстів різних сфер, виходячи з проявів в них тих чи інших якостей, як це на перший погляд не дивно, веде до необ’єктивного відображення сукупності мовленнєвих стилів, коли не враховують "бастардів", функціонально невиправданого набору мовленнєвих засобів і прийомів.

Стилі мовлення - явище історичне. Вони своєрідні в різних мовах в силу традицій. Однак в цілому набір елеменарних стилів мовлення єдиний для мов народів, шо володіють сучасною цивілізацією і державністю, тоді коли кількість стилістичних різновидів в практиці необмежена.

Уявлення про сутність стилю вкрай різноманітні.

Для О.Пєшковського, майже за Арістотелем, стиль - зовнішня оболонка змісту твору. "Під стильовою стороною мови ми будемо розуміти користування засобами мови в особливих цілях, додаткових по відношенню до основної мети всякого спілкування - повідомлення думки. Такими додатковими цілями можуть бути - вплив на уяву слухача і збудження в ньому естетичних переживань (художнє мовлення); вплив на його волю (ораторське мовлення, рекламне мовлення); полегшення розуміння сказаного (лекторське мовлення, популяризація). Всі ці додаткові цілі передбачають свідоме чи несвідоме пристосування до них звичайних засобів мови, і та специфічна оболонка, котрою покривається всяке мовлення в результаті такого пристосування, і називається мовленнєвим стилем".

М. М. Бахтін виводить природу стилю із природи жанру. "Стиль нерозривно пов’язаний з певними, тематичними єдностями і, що особливо важливо, з певними композиційними єдностями: з певними типами побудови цілого, типами його завершення, тинами ставлення мовця до Інших учасників мовленнєвого спілкування (до слухачів чи читачів, партнерів, до чужої мови і т.п.). Стиль входить як елемент в жанрову єдність висловлювання" [82].

О. Чичерін зробив наголос на зв’язку стилю із складом мислення автора. Він так і назвав одну зі своїх книг "Ідеї і стиль". Досліджуючи стиль "Війни і миру", О. Чичерін відзначає "Найбільш захоплююче при цьому - прослідкувати надто сувору єдність в використанні окремого слова, в синтаксичній будові, в побудові образу, в архітектоніці нового типу роману. Адже власне внутрішня структурна узгодженість цих чотирьох планів призводить до виникнення жанру роману-епопеї..."

І трохи далі: "Природа розмірковуючого та повязуючого, охоплюючого рух предмету, - мислення автора таке, що воно створює внутрішньо узгоджену систему.

Слово, що відображає змінні стани, рух предметів, і синтаксична форма, що випливає з цього слова з ЇЇ співвідношеннями, протиборством, тяжінням до порізнених в часі обставин і подій - це основа для тієї діалектики образу, коли той самий персонаж виявляється наділений непримиренно протилежними ознаками, котрі то змінюють одна одну, то сполучаються навіть у часі. Та художня фактура прямо переходить в побудову сюжету"[83].

"Стиль, - пише він, - це не "сукупність засобів", не зовнішня форма, найважливіша властивість поетичного сприйняття світу і поетичного образного мислення. Письменник не просто досвідчений майстер, котрий вміє користуватися всякого роду засобами впливу на читача, ні, - він сам так бачить, так думає, так відчуває, і інакше бачити, думати і відчувати він не може, він може тільки приводити і те, і друге, і третє, тобто свій стиль, до все більшої повноти, до все більшої досконалості" [84].

Однак