Таким чином, якщо діалог як форма комунікативного акту заснований на постійному виявленні адресантом і переважно адресатом і знятті ними інформаційного розриву і нерозуміння, то в монолозі час від часу виникає необхідність підтримувати згасаючий комунікативний акт, моделюючи його хід, виявляючи суперечність поміж мовцем та слухачем і знімаючи її.

Оця особливість, яка виявляється в монологічному мовленні, на багато порядків сильніше у так званому "віяльному" (термін А.Моля[35] ) спілкуванні (книги, газети, журнали, радіо- і телепередачі), коли дані про реакцію публіки на повідомлення можуть бути отримані лише опосередковано і через певний час, а об’єкт впливу - свідомість людей, віддалених від адресанта в часі і просторі.

Тому "віяльне спілкування" передбачає особливу літературну обробку повідомлення. І справді, як писав О. Пєшковський: "Власне літературне мовлення докорінно відрізняється від всякого розмовного мовлення... Відмінності ці наступні: 1) відсутність спільної для всіх мовців життєвої ситуації і спільного їхнього життєвого досвіду, що на 9/10 полегшує взаємне розуміння в розмовному мовленні; 2) відсутність допомоги з боку жестів, міміки, інтонації (остання, між іншим, є і тут, але в цілком особливому, не звуковому, а лише мисленнєвому, і до то ж, схематично-стандартному, вкрай зубожілому вигляді); 3) максимально збагачений словник, і притому збагачений переважно за рахунок абстрактних уявлень; 4) максимально ускладнений синтаксис. Всі ці риси спираються і повинні спиратися на особливе ставлення з боку мовця до свого мовлення, саме на підвищене свідоме ставлення"[36].

Підвищене свідоме ставлення до мовлення полягає в прагненні, попри всі перелічені складності, зробити повідомлення зрозумілим для читачів, а завдяки цьому - максимально ефективним. Це передбачає добре усвідомлений вибір мети спілкування і методу впливу.

Мовлення, коли воно цілеспрямоване щодо його предмета, відрізняється більшою стрункістю, точністю висловлювань. Проте відсутність цілеспрямованості може використовуватися в складі цілеспрямованого мовлення для зняття надмірної напруги, для створення психологічного комфорту читання (зокрема, при популяризації). Відсутність цілеспрямованості елемента повідомлення щодо предмету мовлення часом не позбавлена прагматики, просто мета її лежить поза межами змісту повідомлення - це, скажімо, заспокоєння адресата, навіть присипляння його (у колисковій)

Мета повідомлення може обмежуватися завданням викликати в адресата певну думку і дії, що випливають з неї (масова комунікація). Вона може складатися з передачі адресатові теоретичних положень і фактичного матеріалу, необхідних для прийняття рішень (сфера спеціальної комунікації). Якщо в першому випадку активно використовують експресивно-оціночні засоби, прийоми зацікавлення і т.п., то в другому "працює", перш за все, зміст повідомлення, оскільки зацікавленість заздалегідь дана адресатові в його свідомості.

Метод впливу на адресата в залежності від очікуваного процесу сприймання повідомлення може бути або переважно раціональний, орієнтований на думаючого і критично сприймаючого текст читача (слухача), або емоційно-повчальний, орієнтований на беззастережну довіру до автора, підкорення читача (слухача) його почуттям.

Діалог завжди пов’язаний з вербальним або невербальним спонуканням до спілкування. При "віяльному спілкуванні" таке спонукання необхідно моделювати, усувати суперечність поміж зацікавленістю адресанта і байдужістю й нерозумінням ("зіпсутістю", за Арістотелем[37]) адресатів.

Наша схема була б неповною, якщо не врахувати другий її полюс, так би мовити, вироджений варіант спілкування - словесне мислення або "внутрішнє мовлення", "відправник" і "одержувач" якого співпадає в одній особі. Тут немає не тільки засобів стимуляції психологічної активності, тут майже немає синтаксису. "Називається" лише присудок, а підмет неоформлений, бо він вже присутній у свідомості; зміст слів нерідко не збігається з їх словниковими значеннями[38].

Підсумуємо. Ступінь використання засобів, що попереджають перешкоди в комунікативному акті, стимулюють активну участь в ньому адресата, знімають виниклі перешкоди, повинен бути тим більший, чим далі один від одного учасники комунікації за своїми інтересами, знаннями, способом мислення.

Відстань від адресата є перешкодою в здійсненні комунікативного акту для адресанта. Досвідченим редакторам добре відомо, що в розмові автор часом більш повно, виразно і точно характеризує те, що із нудотою і без захоплення описує в тексті. Не знаючи конкретного читача (слухача), він не може визначити, про що ж, якими словами і наскільки складними чи простими побудовами можна ефективно спілкуватися, що виявиться "твердим горішком", що видасться банальним.

Розглянемо детальніше суперечності в системі: автор (видавець) - твір (видання) - читачі.

Автор представлений тут як своєю свідомістю і існуючими в ній намірами, задумами, так і створеним ним повідомленням - реалізацією задума в мовленні. Поміж задумом і його реалізацією виникає суперечність, яка може з успіхом усуватися у процесі саморедагування (чи редагування).

Читач представлений в процесі спілкування як безпосередньо сприйняттям тексту, так як і своїм особистим усвідомленням змісту і мети повідомлення, реакцією на нього.

І тут - поміж закладеним в тексті і усвідомленим читачем змістом, реакцією читача на нього також можливі суперечності, котрі більш або менш успішно знімаються під час "програвання автором (чи редактором) процесу розуміння.

Для мовленнєвого процесу природньо, що увага адресанта зосереджена передусім на змісті повідомлення, на власних думках і переживаннях, а не на формі їх виразу. Тому те, що легко пишеться, іноді важко розуміють. Л. Щерба зазначав: "Можна сказати, що інтереси розуміння і мовлення прямо протилежні, і історію мови можна змалювати як постійне виникнення цих суперечностей і їх подолання"[39].

На думку М.М. Бахтіна, "слово орієнтоване на співбесідника... найближча соціальна ситуація і більш широке соціальне середовище цілком визначають, - притому, так би