Історичний екскурс у процес формування екологічної свідомості українців свідчить, що любов до природи є однією з національних рис. Екологічну культуру етносу розглянув український філософ В.С.Крисаченко . Органічне поєднання збереження навколишнього середовища та відродження України є однією з важливих складових становлення української журналістики, передумовою відродження національних цінностей. Працівники засобів масової комунікації покликані, на думку вітчизняного вченого В.В.Лизанчука, найактивніше допомагати українському народові будувати свій державний дім на засадах національнодуховних цінностей, звичаїв .

І хоча в минулому можна знайти чимало цікавого, справжній плідний розвиток екопреси стався лише за останні десятиріччя. Вона взяла на себе важку роль формувача екологічної свідомості в суспільстві.

В історії розвитку екопреси України можна виділити такі етапи:

· 1) підготовчий – пов'язаний із появою й активною діяльністю студентських дружин охорони природи, зміною соціальної свідомості після Чорнобильської катастрофи, формуванням природоохоронної громадськості, виникненням і веденням постійних тематичних розділів у пресі;

· 2) виходу незареєстрованих екологічних видань невеликими тиражами на низькоякісній поліграфічній базі, але швидко реагуючих на потребу отримання незалежної й оперативної інформації, чого не могла забезпечити преса того періоду;

· 3) масове виникнення видань державних і громадських екологічних організацій, публікації яких розраховані на широке коло читачів;

· 4) поява видань, що орієнтуються на певну читацьку аудиторію, відповідають її цілеспрямованим запитам і мають принципово нові способи розповсюдження з використанням сучасної техніки.

"20 років тому замітка, а тим більше нарис про природу були в газеті незвичайним, майже стороннім явищем. І неодноразово на тих же “летючках” доводилося чути: “А навіщо це треба газеті?”", – писав у 1976 році журналіст В.Пєсков . Такий стан речей не можна було вважати нормальним. Тому зусилля громадськості, а зокрема журналіста популярної "Комсомольской правды" В.Пєскова, спрямовуються на активне привертання уваги до екологічних проблем у пресі.

Відомий еколог із СанктПетербурга, професор Новіков, який мав ще й гарне почуття гумору, зібрав деякі досить дивні вирази, котрі з'явилися в пресі в 1970ті роки: "екологічна жилетка", "екологічний велосипед" і навіть "екологічна порнографія" .

Поки журналісти винаходили черговий, на цей раз "екологічний велосипед", стан довкілля погіршувався. І хоча тривали запеклі дискусії в пресі на захист Байкалу, Кедрограда та інших унікальних місць, ідеологічна система Радянського Союзу активно протидіяла будь яким починанням природоохоронців. Однак такі акції стали предтечею змін у людській свідомості щодо стану довколишнього середовища й сприяли розвиткові природоохоронної справи й екологічної журналістики зокрема. Починають з'являтися перші ґрунтовні матеріали на захист природи, які не зловживають описами її краси, а розповідають про сплюндровану рідну землю.

Значення такої роботи особливо підкреслюють активісти екологічного руху В.Є.Борейко та О.Г.Листопад [ ]. Український дослідник історії природоохорони та природоохоронної пропаганди В.Є.Борейко зазначає, що "першою в Україні з 1959 року звернула увагу на природу республіканська “Робітнича газета”, яка стала флагманом охорони природи в українській пресі майже на 30 років. Екологічну тему в ній вів журналіст Н.В.Якименко. За три перші роки (19591961) він використав у статтях близько п'яти тисяч листів трудівників, яким було не байдуже торкалися теми охорони довкілля. З початку 60х років до природоохоронної теми долучаються журнал “Перець”, газети “Радянська Україна”, “Правда Украины”, “Киевская правда”, деякі обласні партійні газети. З початку 1960 року “Робітнича газета” перша в Україні почала випускати щомісяця природоохоронну сторінку (6 колонок). 29 жовтня 1960 року в ній виступив зі статтею “Боротьба за красоту” Максим Рильський" .

У 1971 році в Києві починає виходити науковопопулярний бюлетень "Рідна природа", який згодом отримав статус журналу. Для початку сімдесятих років окремі його виступи були досить сміливими. Але значного впливу на розвиток подій у природоохоронній справі вони не мали. Сьогодні це "товстий" кольоровий журнал, проте з реальною періодичністю лише два рази на рік.

Аналогічні тенденції розвитку можна простежити і в інших країнах СНД. Зокрема, дослідники з Росії вважають: "екологічну пресу Радянського Союзу до кінця 1980х років разом з натуралістичними, мисливськими та науковими виданнями царської Росії можна віднести до предтечі екологічної преси. Справжній прорив у екологічній гласності зробила не спеціальна екологічна, а саме звичайна преса, зчинивши галас з приводу перекиду північних річок, наслідків Чорнобилю, проблем збереження Байкалу та деяких інших" .

Відлига в розвитку екопреси починається лише наприкінці 1980х років. Але сприяє цьому не поступова зміна свідомості людей і державних структур, а різка переоцінка цінностей після подій 26 квітня 1986 року. Населення шукає правди. Та навіть головна газета тих часів "Правда" пропонувала лише спів "прип'ятських солов'їв" власного кореспондента Одинця.

Проходить ще кілька років після атомної трагедії, поки під час усезагальної екологізації громадської думки настає пом'якшення секретного режиму щодо екологічної інформації. Демократизація суспільства сприяє довгоочікуваним "пологам". У березні 1988 року наукововиробниче об'єднання "Прип'ять" створює газету "Вестник Чернобыля". Тематика її перших виступів мало чим відрізняється від публікацій звичайної районної газети.

"Спочатку ніхто не думав, що ми займатимемось екологією, – стверджує редактор цього видання Микола Лябах, – але оскільки ми були в самісінькому пеклі, у нас не було іншого виходу. Наша газета на сто відсотків екологічна". На жаль, погодитися зараз із такою думкою важко. Бо більшість матеріалів газети нині має виключно проатомний характер і відбиває інтереси атомного лобі в Україні. Хоча варто зазначити,