погляд учасника (спостереження, що включене) - журналіст бере активну участь у події. Наприклад, вдаючи з себе бізнесмена середньої ланки, у якого проблеми з бізнесом, журналіст "Інформатора" навідується до ворожки, аби довідатися, в чому її сила та чи є вона у неї взагалі: "Розповідаю сумну історію, котра привела мене сюди: про невеличкий бізнес (мовляв, щойно відкрив два магазинчики на ринку "Південний", в які постійно навідуються різноманітні контролери). Вислухавши нарікання, Валентина рішуче заявила: "Випадок складний! Бачу, тобі сильно "поробили". За два тижні до тебе прийде ще й серйозна перевірка з податкової. Видно, ти комусь із конкурентів сильно "дорогу перейшов"." [9, 10].

У вітчизняній журналістиці замість терміну "спостереження, що включене" прийнято вживати поняття "метод маски".

"Метод маски" - улюблений метод журналістів-інвестигейторів. Так, німецький журналіст Герхард Кроммредер проводив свої розслідування, перевтілюючись у неонациста, магазинного злодія, турецького біженця. Тоні Аверган, американський журналіст, разом із дружиною, під чужим прізвищем, з фальшивими документами, переїхав в Нікарагуа, де більше двох років проводив газетне розслідування наркомафії. Він опитав більше 200 чоловік, склав список із 29 імен ватажків, американських чиновників корупціонерів, які допомагали злочинцям.

Найвидатніший майстер "методу маски" - німецький журналіст Гюнтер Вальраф. Перевтілюючись у представників різних прошарків суспільства, він не лише досконало змінював свою поведінку, але й у 1974 році вперше застосував метод буквальної зміни зовнішності. Експеримент вдався і з його допомогою журналіст оприлюднив факти корупції в страховому концерні, який належав генеральному консулу Швеції в ФРН Герлінгу (матеріали розслідування Г.Вальраф опублікував у своїй книзі "Ви там - нагорі, ми тут - унизу").

Колеги-журналісти називають метод буквальної зміни зовнішності "вальрафен" (тобто як у Вальрафа), а сам метод стає все популярнішим. Ось як описує зміну своєї зовнішності Гюнтер Вальраф у книзі "На дні": "Я замовив у одного спеціаліста дві тонкі, дуже темні контактні лінзи, які можна було б носити і вдень, і вночі. "У вас такий пронизливий погляд, як у мешканця півдня", - здивувався оптик. Зазвичай його клієнти замовляли тільки блакитні очі.

У своє посивіле волосся я майстерно вплів чорне пасмо, що зробило мене на декілька років молодшим. Тепер я виглядав на 26-30 років. Я виконував таку роботу, про яку навіть не міг би обмовитись, назвавши свій справжній вік - сорок три роки" [1, 275].

Кожна нова книга Г.Вальрафа, характерна скандальними викриттями, викликала громадський резонанс. Творчість цього німецького письменника документаліста становить інтерес і досі.

Різновид "методу маски", коли журналіст фізично змінює свою зовнішність шляхом пластичних операцій, накладанням перук тощо, є дуже ефективним, оскільки дає можливість зібрати інформацію зсередини, уникнути перекручень. Але, наскільки нам відомо, в Україні цей метод не застосовується, оскільки для його ефективного використання, крім значних фінансових затрат, необхідні певні акторські здібності.

Натомість часто використовується українськими журналістами розслідувачами другий варіант "методу маски", який є не менш ефективним, - коли журналіст збирає інформацію, удаючи із себе представника будь-якої професії чи соціальної групи: державного службовця, священнослужителя, вчителя, працівника правоохоронних органів т.д.

Так, проводячи розслідування про торгівлю людськими органами, журналіст Андрій Лаврик видає з себе трансплантаційного посередника і з'ясовує, що чимало людей позбавляються "зайвих органів" цілком добровільно, але не безкоштовно: "Олександр (чоловік, який хотів продати свій орган " О.Б.) регулярно два місяці поспіль телефонував мені з проханням зустрітися. Врешті- решт ми домовилися побачитись у центрі Києва, в підземному переході однієї зі станцій метро. "Мій клієнт" - високий чоловік із хворобливою худобою. На вигляд - за сорок років. Ми привіталися. Він квапливо порпається в дешевій потертій сумці й передає мені DVD-диск із результатами досліджень свого організму щодо можливості донорства печінки. "Може, чаю?" - пропоную я. Спочатку Олександр навідріз відмовляється, але після моїх запевнень, що платитиму я, погоджується. Ми сідаємо на терасі кафе "Старий квартал". Я тут постійний клієнт, персонал мене впізнає. "Что будєтє, Андрєй Владіміровіч?" - звертається офіціант. Це дещо піднімає мене в очах "клієнта" й водночас заспокоює його. Він замовляє чорний чай, я - темне "Крушовіце". - "Скільки ви можете заплатити за нирку?" - запитує Олександр. - "Ну, по-перше, плачу не я, а безпосередньо ті, кому вона потрібна для пересадки, - кажу діловитим тоном. - По-друге, маю вас попередити: шанси на те, що ви комусь підійдете за сумісністю, дорівнюють одному до тисячі, тож імовірно, що претендент на вашу нирку не знайдеться ніколи..." - "Та я це знаю!" - перебиває він. - "Щодо суми винагороди, то вона залежить від того, як ви домовитеся з реципієнтом, - переходжу до головного. - Це може бути і $20 тис., і