помічає, що в країні майже немає феміністської преси. Жіночі видання в більшості орієнтовані на формування іміджу берегині домашнього вогнища (саме так за словами П. Гальфрейх сприймають жінку). Однак ситуація потроху почала мінятися, особливо після входження Італії в Європейське співтовариство. Поступово зникає розподіл на "суто жіночі" і суто чоловічі" професії чи заняття: "Змінюється суспільство, змінюється світогляд і потреби жінок, а відтак, змінюються жіночі, навіть найтрадиційніші видання".
Демонополізація та децентралізація характерна тоді для преси 90-х років ХХ століття не обминула і періодику Польщі. Ця тенденція сприяла появі зарубіжних (у тому числі німецьких) прес-концернів на ринку жіночих видань країни. Однак, за словами польського автора Анни Кузьми, спроба вкорінити на польському ґрунті німецькі ідеї виявилася не дуже вдалою. Успіху досягли тільки ті, хто орієнтувався на традиції національної культури.
Розповідь американки Амі К. Гайзер-Гец про свою журналістську кар'єру нагадує творчі біографії наших співвітчизниць, які завдяки шаленій наполегливості подолали традиційні упередженя щодо жінок-журналістів. Попри те, Амі К. Гайзер-Гец володіє оптимізмом, якому можна тільки по-доброму заздрити. Вона пише: "Я хочу сподіватися, що робота на радіо стала ще одним доказом того, що жінка може бути хорошим журналістом, незважаючи на упередження, яке розділяє більшість чоловіків-журналістів. Здібна жінка, яка наважилася зробити кар'єру журналіста, полегшує завдання тим, хто прийде у цю професію за нею, і прийде час, коли жінка в ефірній журналістиці буде настільки звичним явищем, що ні в кого не виникатиме сумнівів щодо її здібності писати, редагувати і пропонувати слухачам програми новин» [2].
Література і публіцистика активніше входять у творчий арсенал творчих засобів самовираження представниць арабського регіону. Першою арабською жінкою, яка опублікувала свої твори у пресі, була сірійка, християнка Маріана Мараш. Важливою віхою в історії культури стала літератури стала літературна діяльність Ізабели Ебергард, яка пов'язала своє життя і діяльність із Арабським Сходом. У другому і третьому десятилітті ХХ століття арабські жінки співпрацювали з багатьма емігрантськими виданнями.
Оскільки навіть зараз арабські жінки все ще відчувають „прихований" тиск з боку родини і суспільства, з допомогою засобів масової інформації вони беруть участь у боротьбі проти всіх форм насильства. Все більше жінок в арабських країнах обирають популярну соціально витребувану професію. Для жіночої аудиторії призначені спеціальні журнали теле- і радіопередачі [2].
Особливо важкою є доля жінок-журналістів у Росії, країнах Центральної Азії, в Іраку та Ірані. Їх піддають арештам, їх залякують, їм погрожують помстою, їх б'ють, і що найстрашніше - убивають. Із 82-х журналістів, що загинули минулого року в усьому світі, 9 - жінки.
За словами Жана-Франсуа Жілара, представника організації "Репортери без кордонів", найбільше ризикують своїм життям жінки, що займаються журналістськими розслідуваннями, бо вони публікують викривальні матеріали, що не подобаються багатьом впливовим людям. Жілар називає імена кількох недавніх жертв, починаючи від російської журналістки Анни Політковської, яку вбили у Москві, як вважають, за опозиційний погляд на політику російського уряду щодо Чечні.
У вересні минулого року у в'язниці Туркменистані внаслідок ударів по голові померла Огулсапар Мурадова - кореспондент Радіо Свобода. Мурадову заарештували за те, що вона допомагала французькому колезі знімати документальний фільм про Туркменистан. Тим часом в Узбекистані сидить у в'язниці Уміда Ніязова. Їй загрожує 10-й термін за поширення письмових свідчень про убивства людей під час заворушень 2005 року в Андижані.
А в Ірані серед 34 жінок, заарештованих за участь у демонстрації 4 березня цього року було понад 20 онлайнових журналістів і блоггерів. Це приклад не лише репресивної практики іранського режиму, а й зростаючої ролі інтернету у правозахисній діяльності. Інтернет дає можливість журналістам уникати цензури.
Мас-медіа наполегливо формують нові світоглядні позиції і новий стиль поведінки індійських жінок, над якими, як домоклів меч, досі нависла традиція. Найяскравіший образ індійської жінки вимальовується у засобах масової комунікації, де жінки виступають не тільки як об'єкт дослідження, але й проявляють себе як творчі особистості за рахунок внутрішньої енергії і краси. Визнано, що їх матеріали в ЗМІ відображають найгостріші проблеми країни. Саме індійські жінки-репортери переважають в об'єднаннях, які виступають за охорону навколишнього середовища.
Неможливо не звернути уваги на те, що в різних регіонах Південної Азії жінки неоднаково активно беруть участь у діяльності засобів масової інформації. Як вже зазначалося, соціальні умови для залучення жінок в журналістику існують в Індії; жінок-репортерів можна зустріти в Шрі-Ланці; в Бангладеш значно розширились умови для роботи жінок на національному телебаченні. В Пакистані, на думку дослідника М. Рафікул Іслам Раїда, жінок-журналісток підтримували тільки за часів правління Беназір Бхутто. Він також говорить про те, що голос жінки навряд чи зазвучить найближчим часом у ЗМІ Бутана і значно обмежені можливості жінок-журналісток на Мальдівах.
Проблеми глибоких соціально-політичних змін, з якими зіткнулися китаянки на межі другого тисячоліття обговорює сьогодні жіноча преса Китаю. У ЗМІ Китайської Республіки (Тайвань) 40% від загальної кількості журналістів складають жінки. Це досить високий показник, але, за статистичними даними структура зайнятості співробітників преси, радіо і телебачення характеризується гендерним дисбалансом. Тобто стереотипи „чоловічої" і „жіночої" роботи навіть тут продовжують відігравати важливу роль.
Не зважаючи на те, що японські ЗМІ досягли досить високого рівня розвитку, у японській журналістиці 90-хроків ХХ століття було дуже мало жінок -