Система законодавчого регулювання

Розглянуті у попередньому підрозділі властивості та характеристики впливають на комплексне середовище і розвиток системи законодавчого регулювання для інформаційних інституцій. Система законодавчого регулювання відображає дуалістичну природу засобів масової інформації, що є, з одного боку, інституціями для обстоювання суспільних інтересів, а з іншого - звичайними комерційними підприємствами. Законодавчі і регулятивні приписи, що зумовлюють функціонування ЗМІ, можна поділити на засоби підтримки і обмеження органів масової інформації як економічних інституцій та засоби їх підтримки і обмеження як уособлень свободи слова. Обмеження для ЗМІ як економічних інституцій можуть встановлюватися безпосередньо за допомоги податкового та антимонопольного законодавства, яке запобігає надмірній концентрації власності, або опосередковано за допомоги законів загального характеру, таких, як стандарти зайнятості та закони про захист довкілля. Підтримку ЗМІ реалізують за допомогою податкових пільг та субсидування поштової системи. Обмеження ЗМІ як втілення свободи слова можуть здійснюватися за допомогою законів про наклеп та дифамацію та законів про нерозповсюдження забороненої літератури. Підтримку ЗМІ як втілення свободи слова можуть здійснювати у формі конституційного захисту свободи слова і преси, відсутності цензури, законодавчого закріплення права журналіста не розкривати джерел своєї інформації в судових процесах та права громадян на доступ до інформації, що її зберігають в їхніх особистих досьє. Історично склалося так, що різні моделі законодавчого регулювання були пов'язані з різними формами комунікативних ЗМІ: друкованими (модель вільної преси), ефірними (модель радіо і телебачення) та електронними (модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж) (McQuaіl, 1994, 171-73).

Засадовою для моделі вільної преси є одна із загальнолюдських цінностей - свобода слова. Модель вільної преси здебільшого застосовують до друкованих засобів масової інформації: газет, книг тощо. Вона передбачає свободу від будь-яких форм втручання і контролю з боку владних структур, що містять елементи цензури та обмеження свободи друку. Як уже зазначалося, свободу друку часто зумовлюють Конституції держав, як, наприклад, у США та Канаді, або міжнаціональні документи на зразок Європейської Конвенції з прав людини.

Модель вільної преси часто асоціюється з політичною філософією лібертаріанства, яка проповідує абсолютну свободу індивіда від влади. Проте й ця модель визнає певну роль державного регулювання - наприклад, захист у сфері преси від монополізму, який обмежує свободу вибору або свободу висловлювання через друковані засоби масової інформації. Періодичні видання можуть діставати економічну підтримку у формі субсидованих поштових послуг та податкових пільг, а також прямих кредитів та субсидій. Свободу преси, як і інші свободи, можна обмежити виключно з окремих причин, визначених на підставі ліберально-демократичного законодавства. Обмеження є легітимними, якщо свобода преси суперечить певним правам особистості, а також коли реалізація права однією особистістю заважає здійсненню прав іншими людьми. Класичною ілюстрацією до першої тези є відома приказка, що свобода пересування Вашого кулака закінчується там, де починається обличчя іншої людини. Прикладом обмеження права однієї людини задля забезпечення прав інших є впровадження права на справедливе судочинство і права на добре ім'я. Ще одна форма легітимного обмеження свободи преси випливає з базових принципів, від яких залежить саме існування ліберально-демократичної держави: нерозголошення державних таємниць, заборона пропаганди злочинних дій, геноциду та захоплення державної влади насильницьким шляхом.

Засадовою для моделі радіо і телебачення є концепція суспільних послуг. Цю модель зорієнтовано на ефірні засоби масової інформації, які від самого початку були об'єктом обмеження та керівництва з боку держави і, як уже зазначалося, часто є її власністю. Спочатку система регулювання враховувала обмеженість спектра ефірних ЗМІ і необхідність їх справедливого розподілу. Як аргумент на користь державних засобів масової інформації часто наводять необхідність задоволення певних інформаційних потреб, що їх не можна задовольнити в рамках комерційної системи, зорієнтованої виключно на розширення своєї аудиторії і реалізацію ринкових імперативів. Йдеться про дитячі програми та культурні програми для національних меншин. Крім того, в країнах з напруженою культурною ситуацією державне телебачення і радіомовлення зобов'язане сприяти міжрегіональній комунікації у межах країни і захисту власної національної культури шляхом забезпечення "місця на полиці" для діячів культури, здатних готувати твори, що відповідають внутрішнім потребам країни (прикладом може слугувати Canadian Broadcasting Corporation в Канаді). Ще один аргумент на користь державного телебачення і радіомовлення полягає у тому, що такий підхід забезпечує "якість" і "справедливість", а саме: а) гарантує, що теле- і радіоефір не потрапить під контроль "грошових мішків"; б) проголошує і реалізує рівність можливостей для висловлювання різних точок зору.

В Європі модель державного телебачення і радіомовлення реалізовано у досить жорстких формах, в США ці форми дещо гнучкіші. Так, у Великобританії модель реалізовано повністю і підтримано державною політикою. Її характерними рисами є забезпечення надання універсальних послуг і одержання фінансової підтримки з боку не лише споживачів, а й усіх платників податків (з державної скарбниці), а доступ до ефірного простору (а отже і до аудиторії) регламентовано таким чином, щоб забезпечити певні принципи: "справедливість", "політичний нейтралітет", незалежність від меркантильних (економічних)