Огляд сучасних тенденцій у політиці щодо ЗМІ

Як зазначено у Розділі 1, регулятивна політика у сфері комунікації відбиває три моделі ЗМІ: модель вільної преси (грунтовану на принципах свободи слова), модель радіо і телебачення (грунтовану на підвалинах суспільних послуг) і модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж (засадовими стосовно неї є принципи рівного права на доступ до інформації). Друковані засоби масової інформації за умов ліберальної демократії переважно розглядають як "досить незалежні" від безпосереднього втручання органів державної влади і як такі, що підлягають мінімальному регулюванню з боку законодавства. Щоправда, так було не завжди. Наприкінці ХІХ століття, а у деяких ліберально-демократичних країнах аж до 20-х років ХХ століття, існували різні форми державного втручання і контролю за власністю, змістом і навіть (опосередковано) збутом у секторі друкованих ЗМІ (McQuaіl and Sіune, 1986, 2). Уряди здійснювали жорсткий контроль за роботою поліграфічних підприємств. Видавці та редактори, що насмілювалися критикувати владу, могли втратити свої ліцензії на видавничу діяльність і навіть потрапити до в'язниці (що спостерігається і тепер у багатьох країнах колишнього Радянського Союзу). У Сполучених Штатах впродовж XVІІІ - XІX століть преса звільнилася від урядових утисків (Mott, 1962). Спершу "вільна преса" в Америці була заангажованою і сектантською. Але невдовзі її було витіснено дешевою для споживача (фінансованою за рахунок реклами) "копійчаною пресою", яка підкреслювала свою "об'єктивність" при поданні новин. У Північній Америці комерційна преса посіла домінуючі позиції, хоча у багатьох країнах Європи залишилися сильні традиції заангажованості преси.

На відміну від друкованих ефірні засоби масової інформації у багатьох ліберально-демократичних країнах від початку були державною монополією, базованою на принципах суспільних послуг. Коли у 20-х роках ХХ століття було впроваджене радіо, його розглядали як державну інституцію через обмежену кількість частотних діапазонів та поширені уявлення про наявність у нього небезпечного потенціалу політичної пропаганди (McQuaіl and Sіune, 1986, 2). До кінця 20-х років радіотрансляції регулювала держава і більшість країн, у тому числі країни Скандинавії, Великобританія та Італія утримували, хоча і з деякими варіаціями, державну монополію у цій сфері. Наприклад, у Нідерландах з метою розширення спектра передач крім державних радіостанцій було видано кілька ліцензій на радіотрансляцію деяким бажаючим з-поміж політичних партій та релігійних груп. Коли на початку 50-х років в Європі з'явилося телебачення, воно регулювалося у такий самий спосіб на підставі аналогічних міркувань. Як зазначають МакКвейл та Сіун, на початку ери радіо та телебачення мали місце поодинокі експерименти з приватними трансляційними організаціями, але врешті-решт майже всі країни Європи, Скандинавія і Канада спинилися на державній моделі радіо та телебачення. Це різко контрастувало із системою, впровадженою в Сполучених Штатах. Тут прихильники державної моделі програли бій з комерційними інтересами ще в 30-х роках (McChesney, 1997, 34-41). З того часу розподіл радіочастот регулює держава, а більшість ефірних засобів масової інформації - є приватними структурами.

Обидві попередні моделі певною мірою пов'язані із змістом інформації. Зміст інформації згідно з моделлю вільної преси втілює принцип свободи слова, натомість модель радіо та телебачення передбачає відповідність змісту принципам суспільних послуг. Третя модель комунікації - модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж - менше пов'язана з змістом, а більшою мірою із розподілом інформації. Засадовими стосовно неї стали принципи організації телеграфних та телефонних мереж, а також мережі залізниць та автомобільних шляхів. Ключовим принципом цієї моделі став принцип справедливого розподілу, нейтральний щодо змісту поширюваної інформації.

Всі три наведені моделі політики створюють певні потенційні можливості й водночас упроваджують обмеження, що впливають на життєздатність системи політичної комунікації.

Наявність цих можливостей та обмежень усвідомлювала ООН, коли вона створювала Комісію МакБрайда із завданням "проведення досліджень всіх комунікаційних проблем у сучасному суспільстві" (McBrіde, Abel et al., 1980, 42). У розпал "холодної війни" між Сходом (Радянським Союзом) та Заходом (під проводом США) нації "третього світу", наприклад, латиноамериканські країни, що розвиваються, висловлювали стурбованість домінуванням у міжнародному масштабі потоків інформації із західних країн, поширюваних транснаціональними агенціями новин. Крім того, вони були занепокоєні тим, що, на їх погляд, західне радіо створює негативний образ країн "третього світу". Поставали також питання про те, яким чином принцип вільного поширення ідей та інформації (ключовий компонент Загальної декларації з прав людини 1948 року) узгоджують з принципом державного суверенітету. Комісія МакБрайда мала здійснити аналіз по чотирьох головних напрямках: 1) окреслити наявні проблеми у сфері комунікацій та обміну інформацією; 2) звернути особливу увагу на проблеми, пов'язані з підтримкою вільних і збалансованих потоків інформації у світі; 3) визначити необхідні заходи для встановлення у світі "нового інформаційного порядку" 4) визначити роль комунікацій стосовно забезпечення поінформованості населення і формування громадської думки щодо світових проблем (McBrіde, Abel et al., 1980, 41).

Висловлюючи занепокоєння станом додержання демократичних принципів в процесі обговорення фундаментальних проблем, заключний звіт, опублікований у 1980 році, серед інших вміщував рекомендації щодо формування засад міжнародної політики, спрямованої на забезпечення демократичної ролі ЗМІ і захисту їх від тиску як з боку уряду, так і з боку економічних структур. У звіті під назвою "Багато поглядів - один світ" (Many Voіces, One World) показано, що для того, щоб громадяни могли ухвалювати