“Повсюду разрабатываются неплохие программы, но далеко не везде ихх реализация подкрепляется нужной организаторской, хозяйственной работой” (“Коммунист”, 1988, 4, с. 22).

Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті “Правда” в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):

Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости”.

ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі “Про розділення партійної і державної влади”. До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ зїзді народних депутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР “Про засоби масової інформації (пресу)” встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета “Вільна Україна” виступила з статтею “Узурпатори і узурповані”, яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання “Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області”. Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи “Руху”. Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, “дивізійників”, тобто ветеранів дивізії “Галичина”, до масової депортації галичан до Сибіру, операції “Вісла” по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі “Собеседник” за 1990, 21:

“Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами”.

Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою “Строитель коммунизма”, тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна “Голос Стрийщины” та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа “Руху”) з полемічною назвою “Голос свободи”. В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали “рухівці”.

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті “Вільна Україна” почала виходити цілком опозиційно налаштована “За вільну Україну”, в Івано-Франковську почала виходити “Галичина” як орган облради поруч з комуністичною “Прикарпатська правда”.

Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:

“Я за то, чтобы в данной ситуации “Радянське слово” стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам” (див. “Экономика и жизнь”, 1990, 19, с. 21).

Вже після ХХVIII (останнього) зїзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і “мудрість” кадрової політики та “непорушність” ідейних і організаційних засад КПРС.

На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких