“Городским продовольственным комитетом получены следующие сообщения от его уполномоченных на местах.

Из Тамбова. Никаких запасов хлеба нет. Полное отсутствие подвоза...

Из Тюмени. Выполнять наряды для Москвы в настоящее время не представляется возможным.

Из Симферополя. Вследствие расстройства транспорта, отсутствия запасов и слабого подвоза хлеба по ноябрьскому плану предполагается выполнить 50%”.

Але земельна політика більшовиків до краю загострила існуючі труднощі, протиставивши із зброєю в руках місто і село, робітників і селян. Відмова протягом січня-липня 1918 року від зрозумілого селянам та “запозиченого” у есерів гасла “Землю - селянам”, прагнення монополізувати хлібну торгівлю та швидко перейти до сільськогосподарських комун, нехтування особливостями тогочасної України призвели до найстрашнішої з воєн - громадянської, до масового голоду та політичної кризи нової влади у 1921-1922 роках.

Преса більшовиків всіляко виправдовувала дії центральної та місцевих органів влади, наголошувала на вимушеному й тимчасовому характері політики “воєнного комунізму”, при якій продовольчі загони забирали у селян-виробників увесь хліб, так звані “надлишки”, за винятком того (31 фунт на місяць на людину), який необхідний, щоб не вмерти з голоду. Подекуди газети навіть вихваляли економічну ефективність такого способу “господарювання”. В усякому разі, публікації прагнули відвести від партії відповідальність за кризовий стан країни. І робили це досить невміло. Ось приклад з харківських “Известий...” за 6 березня 1919 року. Під заголовком “Большевики виноваты?” газета доводить, що “еще при гетьманщине цены полезли вверх”. Висновок:

“Большевикам досталась... разоренная в промышленном отношении страна... Промышленная разруха не дает возможности сразу начать правильный товарообмен с деревней”.

А без цього, веде далі автор, “мы выкачаем хлеб из деревни только с неимоверными трудностями”.

Ця публикація зявилася в березні 1919 року, але в ній не згадано про те, що громадянська війна почалася за рік до того почасти з тієї причини, що три декрети Рад поступово, за весну й літо 1918 року, відібрали у селян землю, яку дали їм в жовтні 1917 року. Тому й виник заколот лівих есерів у Москві в червні 1918 р., що партія соціалістів-революціонерів завжди обстоювала інтереси селян. Залишившись без власного хліба, Москва мусила шукати інші резерви “рятування революції”. Найближчий з них був на Україні.

Все нібито вірно - але поза контекстом у процитованій публікації лишається відповідальність більшовиків за розвязування громадянської війни. Лишається додати, що публікація зявилася ще до “визвольного походу” Добрармії Денікіна, до війни з білополяками, до нових судом виснаження “півдня Росії”, тобто саме України, викликаних війною з Врангелем за Крим та й до війни з селянською повстанською армією під проводом Н. Махно, тобто до нових нищівних хвиль бойових дій, розрухи, голоду і безвладдя.

Їх наслідки, точніше, той стан, з якого почалося відновлення мирного життя вже підрадянської України, також правдиво й обєктивно висвітлювали місцеві журналісти у поданнях до московського часопису:

“В Киевской губернии на местах царит полная дезорганизация. В Полтавской губернии политические осложнения и авантюра Григорьева внесли полную дезорганизацию на местах: сношение с уездаами прекратилось, поступление зерна ничтожно” (“Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, 1919, 17-20).

У повідомленні з Херсону розповідалося навіть про випадки людожерства серед мирного населення - однак, зауважимо, йшлося про стан справ у місті, тільки-но перебраному від ворога.

Політика воєнного комунізму залишила помітний слід в історії української партійно-радянської преси. Але й перехід до непу мало що змінив у справі партійного керівництва пресою.

Від перших років це керівництво мало вигляд суворої опіки й всебічного контролю.

В той час випробовувалася й складалася на практиці теорія компартійної преси як колективного пропагандиста, агітатора й організатора мас для забезпечення потреб будівництва соціалістичного суспільства. Діяльність преси базувалася на прямих вказівках Леніна: “Именно теперь следует позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется на лицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных деревенских общинах, чтобы этот опыт стал достоянием всех”. Ця, в принципі, конструктивна ідея лишається провідною на довгі десятиліття. Але, як це завжди траплялося в більшовицькі часи, привабливі в теорії ідеї - на практиці, у вирі класової боротьби моментально перекручувалися на злочинницькі дії. Так, газети почали розповсюджувати досвід експропріації під гаслом “Грабуй награбоване”. “Досвід” цей не був засуджений газетярами, бо відповідав загальній політичній лінії ЦК на класове насильство та на встановлення диктатури пролетаріату (а під його ширмою - диктатури партапарату)..

Ленін у листі до відомого публіциста Осинського писав: “Самое худое у нас - чрезмерное обилие общих рассуждений в прессе и политической трескотни при крайнем недостатке изучения местного опыта. И на местах и вверху могучие тенденции борются против правдивого оглашения, правдивой оценки, боятся выносить сор из избы, боятся голой правды, отмахиваются от нее”.

Перед партійною пресою Ленін ставив завдання: “Еще более и еще более конкретности в изучении местного опыта, деталей, мелочей, практики, делового опыта, углубления в настоящую жизнь, уездную, волостную, сельскую, разбор того, где, кому и почему, какими приемами удается, несмотря на бездну нищеты и разорения, достигать действительного, хотя и небольшого улучшения, не бояться вскрывать ошибки и неумения, популяризировать и рекламировать изо всех сил всякого, сколько-нибудь выдающегося местного работника, ставить его в образец. Чем больше будет такой работы - тем успешнее пойдет улучшение и нашей прессы и всего нашего строительства”.

Всі ці настанови повинні були приймалися до незаперечного виконання в силу партійної дисципліни.