Зміцнення позицій робсількорівського руху вимагало, в умовах диктатури пролетаріату, прийняття жорстких рішень партії. Вже згадуване положення, згідно з яким особи або установи про дії яких йшлося у пресі, були зобовзані у найкоротший термін часу на сторінках тієї ж газети дати ділове фактичне спростування або вже вказати про виправлені недоліки та помилки, а в разі, якщо таке спростування або посилання не зявиться, революційний трибунал порушує справу проти названих осіб чи установ - було дуже потужним елементом диктатури партії, але воно розбестило партійну пресу почуттям безкарності й захищеності за будь-яких умов, і це перебування “під парасолькою” стало родовою її ознакою на наступні сімдесят років. Лише повалення монопартійної влади на початку 1990-х змусило пресу опинитися віч-на-віч з реальними проблемами суспільного життя, ринкових відносин, політичної боротьби не з уявними “ворогами народу”, а з реальними політичними суперниками.

Фактично спростувань в газетах було дуже мало, і лише в перші роки руху. Ті, кого розкритикували, вважали за краще каятися та давати обіцянки, аніж входити в тяжкі розслідування з авторами, за якими незмінно була підтримка партійного та будь-якого іншого начальства. Тому в газетах звляються нові рубрики “Отклики на статьи и заметки”. В 1925-1926 рр. у харківському “Вестнике...” матеріали під такою рубрикою друкувалися приблизно один раз на тиждень.

Особливе становище було у сільських кореспондентів. Рівень грамотності та політичної свідомості на селі був незрівнянно нижчим, аніж у промислових центрах, прошарок членів партії - критично тонким, партійні організації в більшій мірі перебували під впливом місцевих інтересів. Водночас СРСР, як країна на той час переважно аграрна, залежала більше від селян, аніж від пролетарів.

Отже, ці активісти допомагали проводити революційні перетворення на селі. Сількорівський рух був формою класової боротьби. В той час бідняки, при нейтралізації, а згодом при допомозі середняків, повинні були подавити, знищити як клас кулаків-глитаїв. Подекуди ті, кого прирекли на знищення, вбивали сількорів, тоді НКВС та пропаганда починали розкручувати “політичну справу” про озброєний опір ворогів народу.

Сількори в такій ситуації ставали водночас і провідниками політики комуністів у сільській місцевості, і їхніми інформаторами про реальний стан справ та настрої серед селянства. Замітки від них, дещо наївні, погано написані й відредаговані, але сповнені щирого прагнення кращого життя для всіх в його комуністичному розумінні, і нині викликають здебільшого повагу й симпатію. Зрозуміло, що класовим ворогам слова на газетних шпальтах не надавали, а власних видань есерівського типу сільські багатії на той час вже не мали. Такою була політична лінія партії - знищити як клас дрібних експлуататорів селянства, які заважали справі тотальної надексплуатації селян “пролетарською” державою.

Подальший розвиток робсількорівського руху привів до розуміння необхідності його координації та управління ним. В 1930 р. за ініціативою найавторитетнішої партійної газети “Правда” (органу ЦК ВКП(б) відбулася Всесоюзна нарада робсількорів. А в 1931 р. - Всесоюзний конкурс низових газет.

Зрештою, за мілітаризованою стилістикою того часу, “рух” перетворився на “армію”. У відповідь на заклик московської “Правды” республиканська центральна газета “Комуніст”, орган ЦК КП(б)У, випустила тематичну полосу “Прессу и рабселькоровскую армию на борьбу за организационно-хозяйственное укрепление колхозов”. Всі активісти преси були “приписані” до своїх редакцій, до окремих тем, ставали частиною того самого “гвинтика”, ставали абсолютно керованою силою без права писати, як воно є насправді в світі, але з обовязком писати так, як треба.

За прикладом “Правды”, на сторінках місцевих газет зявилися “переклички”, “рейды”. Газети створювали спеціальні виїзні бригади, які за листами робсількорів на місцях зясовували ситуацію. Їх вирок, як правило, ставав остаточним і не підлягав оскарженню.

Не слід робити висновок, що газети були перевантажені робсількорівськими матеріалами про події чи проблеми їхнього рівня компетенції. Інші інформаційні потоки виносили на газетні шпальти матеріали місцевих відповідальних партійних або радянських працівників - у формі інтервю чи за власним підписом функціонера, для якого виступ у газеті був бажаним приводом для демонстрації того, як добре він виконує директиви партії. Такою є, наприклад, бесіда з членом Наркомвнуторга (Народного комісаріата внутрішньої торгівлі) Коломойцевим у “Вістях...” за 14 вересня 1924 року або проблемна стаття про розширення виробництва товарів повсякденного попиту за підписом заступника голови Ради Народних Комісарів України Суховій (там же, 25 жовтня). Про місцевих керівників писали й журналісти. Такою є замітка “Образцовый председатель сельсовета”, в якій йшлося про досвід організації будівництва шкіл на селі (там же, 7 жовтня).

До середини 1920-х років значно змінилася лексика газет у порівнянні з початком десятиліття. Цікавий матеріал для узагальнень дає зміна постійних рубрик. Так, у центральній “Правді” у 1919 році найчастіше, майже щодня, зявлялася рубрика “Борьба с голодом”, а в 1924 році - “Борьба за овладение рынком” (див., наприклад, номер за 11 квітня 1924 р.).

“Вісти...” вживають такі екзотичні для попередньої і наступної партійно-радянської преси словосполучення: “стягти капітал у галузь”, “криза збуту”, “зниження цін, зменшення накладних витрат” (1927 р., 1 квітня).

Дуже добре це помітно в публікаціях щодо житлового будівництва - однієї з провідних тем тогочасної преси. У 1926 році розпочалося різке підвищення темпів зведення житла: цей будівельний сезон був “першим роком великого промислового й житлового будівництва” (“Вісти Всеукраїнського...”, 1927 р., 17 березня). Газети