що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, - зявилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності. Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час “відлиги” і не приступав - а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.
Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського” досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе 5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами, пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, - воно у їхню власність не переходило.
Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це - приклад так званої “кампанійщини” - коли два-три тижні чи місяці всі газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його реалізації.
Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги” майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.
Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.
ПРЕСА ПЕРІОДУ ЗАСТОЮ
Партію і країну очолив Л. І. Брежнєв. Він відновив посаду генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою голови Верховної ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.
Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя, обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії - та й поготів. Люди якось вже звикли і до змін, і до розвінчань попередньо непогрішимих. За два роки перед викриттям культу особи Сталіна розгромили “антипартійну групу Маленкова-Булганіна”, ще раніше арештували, судили й розстріляли всемогутнього Берія, тепер прийшов час чергової жертви. Щоразу це подавалося як перемога здорових сил у партії, як доказ її могутності та життєздатності. Народ безмолвствував: так - то й так.
Перші роки так званої “епохи застою” були визначені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. Здавалося, ніби реформи, розпочаті наприкінці 1950-х а потім загальмовані, знову відновилися. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.
Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: “О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся” (1968 р.), “Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР”(1973 р.), “О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров” (1975 р.), “О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды” (1977 р.), а також важлива постанова “О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы” (1979) та інші.
Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії, аж до первинних парторганізацій редакцій ЗМІ. Проводилися збори, ухвалювалися рішення, коригувалися плани, в перші два-три місяці вживалися відчутні заходи - але потім все поверталося до рутини, і так до нової постанови. Чим вищим був рівень видання чи телерадіоорганізації, тим кращим був склад професіоналів у редакції - і під тим пильнішим контролем партійних комітетів, Головліту він перебував і тим відчутнішими були зміни після кожної постанови. У “районках” їх відбували за три-чотири номери, та поверталися до надоїв, сівби, зимівлі худоби тощо.
Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом “один партком - одна газета” переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично зявлялися нові видання, як, скажімо, у Попасній Луганської області чи в Алушті в Криму. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.
Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.
Зовні це виглядало так: з газет зникли “живі” матеріали про живих людей, замість них зявилися “парадні портрети” передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми