Вже досить розвинені на той час українські телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України, в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Обєктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі “вікна”, це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Оскільки в житті парадні заходи поволі витісняли вдумливу роботу, це знаходить відображення в публікаціях преси. Журналістика ніби завмирає у раз і надовго завданих і звичних ідеях, формах. Всяка новизна не схвалюється - а без цього творчість припиняється, вся справа починає вироджуватися. Настає епоха “застою”. Робота не для результату, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Численні зони, вільні від критики, розростаються: під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції, тепер заборонялося критикувати проведення звичайних політзанять. Ціла війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили, за особливим дозволом військової цензури, висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту (так закодовано називалося Головне управління СРСР по охороні державних таємниць) мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напамять товстий “Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой печати” з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців. Порушення ретельно нотувалися, винних попереджали, погрожували звільненням з роботи. Одним з найпоширеніших “гріхів” було неточне називання постанов ЦК КПРС.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких, як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів “Литературной газеты” - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Дуже важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора надзвичайно популярного “товстого” журналу “Новый мир”. Вигнання за кордон письменника і публіциста О. Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в “Літературці” довершило справу. Преса працювала на холостих обертах.

Дослідження, проведені по підшивці обласної газети “Ворошиловградская правда” за 1981 рік, показують, що, в залежності від критеріїв оцінки, від 55 до 65 процентів її площі були зайняті висвітленням економічних тем, прямо чи побічно спрямованими на виконання суто виробничих завдань. Решту слід поділити між оголошеннями та іншим довідковім матеріалом - та невиправдано оптимістичними публікаціями з соціальної проблематики, в яких недостатньо глибоко аналізуються реальна обстановка та тенденции її розвитку.

Те ж саме стосується публікацій на так звані партійні теми, висвітлювати які в усі часи компартійної журналістики вважалося її завданням 1. Відповідно відділи партійного життя були чільними творчими ланками редакційних структур. Діяльність парторганізацій нижчого рівня оцінювалася з вищих щаблів ієрархії, а отже і пресою, за одним головним критерієм: на скільки процентів очолюваний нею трудовий колектив виконує план.

Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська “Литературная газета”.

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”, хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних поліях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були проявами своєрідного журналістського ескапізму, втечі від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. Цей ескапізм був для багатьох і способом реалізації власного творчого потенціалу на інших проблемно-тематичних теренах, що було неможливо на ґрунті вітчизняних проблем саме через вкрай обмежені можливості аналізу, узагальнень та висновків місцевого рівня. У критиці “сучасного імперіалізму” самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні, як і в попередній історичний відтинок, в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. Складена ще в 1930-ті роки, система “один партком - одна газета” лишалася незмінною і працювала без зривів. Навіть в галузевих виданнях