(генотиповою мовою) до думання словом і знаком (фенотиповою мовою). Тобто процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути втілене у графічний знак. Слово не є сорочка, в яку одягається думка. Думка "здійснюється у мові”[13], але саме слово, як і думка, має різні стани існування - від сигналу, схеми до розгорнутої фонемної форми. Саме в цьому факті поступового переходу від генотипової мови до фенотипової криється найскладніший процес роботи логіко-психологічного механізму породження змісту тексту. Цей процес отримав різну словесну експлікацію: відчуваю, а не можу сказати; не можу знайти потрібного слова; розумію, а не можу виразити словами; думка швидше біжить за слова; не встигаю записувати думку тощо. Порушення теми в тексті найчастіше пов’язані з цим складним процесом переходу від предметно-схемного коду думки до її розгорнутого вираження в слові, сказаному або написаному. Тобто автор має розбіжність між другим і третім рівнем предикації змісту тексту в бік звуженості, І обмеженості змісту на третьому рівні предикації. Авторові треба мати великий хист устигати записувати свої думки, щоб між третім і другим рівнем предикації змісту не було великих розбіжностей.
Як приклад процесу переходу від генотипової, внутрішньої мови до фенотипової може бути опис фіксації думок авторами, зроблений Р. Г. Іванченком: "О. Островський у листі до С. Гедеонова зауважує, що вій творить ескізно (для того щоб якнайскоріше записати всі думки) і потім уже шліфує... З ним перегукується П. Панч. Він пише: оскільки "процес мислення буває такий прискорений, що ви не встигаєте записувати", то мимоволі доводиться "якомога скоріше фіксувати першу редакцію думки". Під час такої іноді досить похапливої роботи автор не в силі багато чого як слід зважити і змушений буває перед здачею твору до друку виконувати ще й роботу "другої черги" (П, Панч), шліфувати твір"[14].
Перехід думки з першого, передвербального рівня предикації до другого, внутрішньомовного, наприклад, О. С. Кубрякова описує так: "Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка одягається в мовну форму... З думки потрібно ніби вибрати те, що потім увійде в мову; те, що в мозкові людини існує дифузно, повинне бути упорядковане..."[15]. Цей процес відбувається таким чином, що під час обробки думки зі змісту думки виділяється та його частина, яка і стає змістом тексту. Тобто виділяється тема.
Перетворення компоненту змісту думки у власне зміст тексту здійснюється під час уже згаданої аналітико-синтетичної діяльності мозку, що веде до прийняття рішення (постановки мети).
Виникає природне запитання, який набір аферентних елементів (предметів відображення дійсності) сформує зміст тексту, тобто стане його темою. Саме той чи ті елементи, які можуть виступити знаряддям досягнення мети під час спілкування.
Таким чином, предмет відображення, що є темою тексту виникає не довільно, він строго зумовлений мотиваційно-цільовою сферою, активізованою в свідомості автора.
Образ предмета, що знаходиться в акцепторі дії, в ситуації спілкування є комунікативним задумом людини. Комунікативний задум - це предметний зміст комунікативної мети. Що є задумом для автора, професіонального мовця, якщо написання тексту стає для автора виробничою метою, а сам процес виготовлення тексту - це імітація під реальний процес текстотворення і спілкування? Безперечно, предметним змістом мети, тобто задумом, для професіонального мовця стає уявлення про майбутній текст. Але цей задум і ця мета для автора є лише виробними, які в свою чергу включають в себе поряд з усіма етапами, параметрами, факторами мовлення й комунікативний задум теж.
Питання задуму не є настільки простим, щоб його можна було раз і назавжди однозначно розв’язати. Річ у тім, що з психофізіологічної точки зору задум як предметне наповнення мети у своєму кінцевому вираженні, в якому він зберігається в акцепторі дії після прийняття рішення, не повинен бути ледь відчутним. Необхідно розмежовувати процес творення задуму в період аферентного синтезу і власне сформований задум після постановки мети в момент прийняття рішення. Якщо виробний задум нечітко сформульований, то "муки творчості" автора будуть продовжуватися до тих пір, поки цей задум не визріє. Задум має процесуальний характер. Безперечно, цей процес "визрівання задуму" може бути вплетений навіть в процес розкриття теми. Але в ідеалі написанню тексту має передувати процес формування задуму, в якому в чіткій формі розкладені по полицях усі композиційні елементи майбутнього тексту. Чим чіткіший задум, чим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у текст. Завдання редактора якраз і полягає в тому, щоб допомогти авторові з формуванням виробничого задуму.
Те ж можна сказати і про формування комунікативного задуму. Якщо автор невдало імітував комунікативне цілепокладання, а відповідно не точно сформулював комунікативний задум, тобто той задум, який реально мав би бути, якби на цю тему, яку розробляє автор, писала звичайна людина,- то в процесі написання тексту автор буде змінювати комунікативний задум, шукаючи актуального звучання теми. А в результаті постраждає зміст тексту і читач, бо текст буде тематично аморфним, а читач ображеним від нерозуміння змісту тексту.
З усього сказаного випливає, що творча робота автора над фактичним матеріалом має бути строго цілеспрямована (це випливає з природного механізму породження висловлювання). Саме на цьому етапі творення змісту повинен бути, чітко сформована його системно-структурна організація: з чого складається зміст, який план його викладу, тобто програма викладу, що потім буде лежати в основі словесно розгорнутої композиції тексту. І тільки після цього процесу розробки змісту тексту
