Інше - Історія української журналістики
4

1881-го, — аж до свого від’їзду в Київ, де він мав намір вступити до університету бодай на правах вільного слухача. У Києві знайомиться з тогочасною інтелігенцією, за зв’язок з якою його невдовзі зашлють на 5 років у Перешори. У Перешорах Є.Чикаленко зайнявся сільським господарством. Причому — з грунтовністю науковця! Недарма ж перед тим він три роки був вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Наслідки не забарилися: з’явилися солідні прибутки, а вони, в свою чергу, давали змогу купувати нові земельні ділянки. Набутий досвід молодий господар виклав у брошурі «Розмови про сільське хазяйство», назви розділів якої свідчили про її прикладний характер: «Чорний пар», «Худоба», «Сіяні трави», «Виноград», «Сад», «Як впорядковувати сільське господарство в полі»... Але громадські справи, український рух усе більше й більше затягували Євгена Чикаленка у свій вир. У 1899 р. він придбав землю й садибу в селі Кононівці, що неподалік від Яготина. Це та сама Кононівка, полям якої присвячено відому кожному десятикласнику новелу М.Коцюбинського «Intermezzo»... Восени 1900 р. Є.Чикаленко купує будинок у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91) і вступає до Київської Громади, таким чином потраплючи в одне коло, з В.Науменко, В.Антонович, К.Михальчук, М.Старицький, О.Пчілка, Я.Шульгин, М.Лисенко, П.Житецький, М.Василенко, І.Стешенко... «Це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції», — писав згодом Є.Чикаленко. Будинок Чикаленка на Маріїнсько-Благовіщенській став осередком українського культурного й громадсько-політичного життя Києва. Тут відбувалися з’їзди Загальної Безпартійної Української Організації, що ставила за мету об’єднання «всіх свідомих українських елементів». Тут народжувалися ідеї, які ставали реальними справами (так було засновано видавництво «Вік», книгарню журналу «Киевская старина»). Рада Загальної Організації і справді виконувала функції «таємного уряду», метою діяльності якого було українське відродження. Тут, у будинку Євгена Харлампійовича, влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких, до речі, з’явився й студент Володимир Винниченко, — його дебют у літературі відбувся з легкої руки господаря дому... Садиби в Перешорах та Кононівці не спопеліли у вогні «аграрних рухів»: Євген Харлампійович умів ладити з селянами... А потім почалася «страшна столипінська реакція» з її «чорними сотнями», неприхованою неприязню до «інородців»... І ось за цих обставин, скориставшись Маніфестом про конституцію (17 жовтня 1905 р.) Є.Чикаленко береться з друзями видавати українську щоденну газету! Так з’явилася «Громадська думка», а згодом — газета «Рада», без якої Євген Харлампійович не уявляв свого життя. «З смертю газети настане і моя духовна смерть, — писав він В.Винниченку у липні 1908 р. — Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився...» З часом усе наладилося, але почалися події, які перевернули догори дном всю Росію.Війна застала Є.Чикаленка в Криму — в Алупці він мав ділянку землі і «віллу». «Раду» закрили. Російське військо увійшло в Галичину, звідки почали виселяти тисячі українців. Кого куди: на землі Східної України, в «Сибір неісходиму»... М.Грушевського арештували й відправили в Симбірськ. Чикаленку, якого охранка вважала одним із вождів «мазепинців», теж довелося переховуватися, кочуючи з місця на місце. Але в 1916 р. він усе ж зумів відновити видання газети, яка відтепер називалася «Нова Рада» (виходила аж до 1919 р., коли Україну окупували більшовики).У часи УНР Є.Чикаленко був прибічником гетьманату. «Будемо дотримуватись погляду, що гетьманство — найбільш відповідна форма державного устрою для України», — писав йому в квітні 1921 р. історик Дмитро Дорошенко, недавно ще — один із членів уряду П.Скоропадського. Обидва вони, і Чикаленко, й Дорошенко, різко засуджували ініційоване Винниченком та його прибічниками антигетьманське повстання восени 1918 р. В американських архівах мені трапився до рук лист Чикаленка до Льва Ганкевича, датований листопадом 1919 року, в якому відчувається гострий біль щойно пережитої національної поразки: «Ні ви, ні Винниченко не в силі виповнити єдиного тепер мого бажання — вернути українську Державу, яку він, сподіваючись всесвітньої соціалістичної революції, розвалив, організувавши вкупі з есерами повстання наперекір постанові Київського ЦК Української соц-дем. партії, ЦК партії есерів, взагалі більшості Національного Союзу, саме тоді, коли ми вже мали половину своїх портфелів. Намовили амбітного Петлюру та неосвідомленого Коновальця, і тим примусили безвольного Скоропадського заключити другий Переяславський договір... В результаті замість укр. держави в її історичних формах ми матимем, як я передрікав Винниченкові, «единую большевистскую», а нарешті й «единую черносотенную» Росію».Цього листа Чикаленко писав, живучи якийсь час у Перемишлі: як і тисячам українських інтелігентів, йому довелося втікати від більшовицького режиму, стати емігрантом. Євген Харлампійович опинився в Чехословаччині, потім в Австрії (з 1920). Всі його життєві плани — поруйновано. Маєток у Перешорах він заповідав під сільськогосподарську школу, будинок в Алупці після смерті господаря мав стати дачею для українських письменників... Не судилося. Події розгорталися за законами драми. 1922 року Чикаленки жили в селі Рабенштайні в Австрії. Становище їхнє було таке відчайдушне, що українська нью-йоркська газета «Свобода» змушена була 13 червня 1922 р. звернутися до «добрих людей» серед «американських земляків» із воланням про допомогу, передрукувавши повідомлення одного львівського часопису, в якому йшлося про те, що «відомий наш діяч Евген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становищі. Здавна хворіючи, він в останнім часі дуже надвередив своє

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17