Перше видання публіцистичних творів Замятіна відноситься до 1987 року, коли О.Михайлов здійснив публікацію статті “М.Горький” в газеті “Литературная Россия”. Тоді з цих спогадів були вирізані найбільш різкі та неузгоджені з державною ідеологією моменти, важливі для цілісної оцінки Замятіним особи Горького. В тому числі, наприклад, з ідеологічних міркувань у публікації відсутня розповідь про допомогу Горького багатьом особам, заарештованим ЧК і слова про те, що Горький зробив все, щоб урятувати Миколу Гумільова – він добився цього, але більшовики поспішили стратити поета. “Я ніколи не бачив Горького в такому роздратуванні, як у ту ніч, “ – згадує Замятін. Михайлов написав і вступну статтю до цієї публікації, що стала фактично першою спробою дослідження публіцистики Замятіна в Радянському Союзі. В тому ж році було опубліковано дослідження Н.Прімочкіної про історію літературних взаємин Горького та Замятіна, в якому аналізуються деякі зразки замятінської публіцистики. Але найзначніший внесок у справу повернення Замятіна здійснило видання однотомника його творів у 1988 році в московському видавництві “Книга”. В ньому зібрана майже вся публіцистика Замятіна, є детальна післямова М.О.Чудакової та коментарі Є.Барабанова – перша серйозна спроба проаналізувати тексти Замятіна. З тих пір з'явилося багато однотомників його творів, здійснені газетні та журнальні публікації більшості його статей, але окремих робіт з його публіцистики немає і досі, а паризький період творчості Замятіна практично не вивчається і є найменш дослідженим. На думку І.Шайтанова, його можна визначити формулою “Не написав нічого значного”. З цим не погоджуються інші, хоча Шайтанов наводить нібито неспростовні докази про те, що сам Замятін в “Автобіографії” писав, що не зміг би нічого написати, якби не повернувся до Росії, і що, приміром, Н.Берберова в книзі спогадів “Курсив мой” пише, зокрема, і про те, що Замятін “ні з ким не знався, не вважав себе емігрантом і жив з надією за першої можливості повернутися додому”. З думкою Шайтанова та Берьерової дозволили собі погодитися також автори статей у згадуваних вище “МСЭ», «БСЭ» та «Краткой литературной энциклопедии», а також у словнику «Русские писатели». Автор монографії про Замятіна Л.Шишкіна, приміром, взагалі нічого не пише про цей період, обмежуючись двома короткими реченнями: «У 1931 році Замятін виїжджає за кордон. В 1937 році помер у Парижі». Але це, напевно, найбільш рідкісне формулювання; зазвичай автори використовують спогади Берберової, щоб виправдати формулу «неважливості» паризького періоду у творчості Замятіна, хоча існує велика кількість спогадів про нього, здійснені публікації його листів тих років, з яких стає ясно, що Замятін працював в еміграції дуже напроужено і написав багато цікавого, особливо це стосується його роботи з кіносценаріями, а публіцистика тих літ дуже цікава та своєрідна, і якщо навіть існує думка, що вона «незначна» – то від незнання особливостей цього підсумкового періоду творчості Замятіна.

Твори Євгена Замятіна, що писав у революційну епоху, так чи інакше пов'язані з нею і стали найяскравішим художнім документом свого часу, міцно ввійшли в історію російської та світової літератури. Один з визначних художників ХХ століття, в своїй творчості Замятін прагнув до тієї «справжньої правди», яка «завжди неправдоподібна» (ці слова з «Бесов» Достоєвського були його улюбленими). Незважаючи на різні етапи в творчості письменника, можна говорити про цілісну художню систему Замятіна.