г) перевірка одержаних узагальнень іншими способами здійснюється шляхом перевірки самих фактів, достовірність яких най-краще підтвердити з трьох незалежних джерел, а також шляхом пошуку дотичних до головної події фактів, які опосередковано висвітлюють її; нарешті здійснюється дедуктивна (від загального до часткового) пе-ревірка; журналіст ще раз оглядає побудовану конструкцію, з'ясовую-чи, чи всі наявні факти вкладаються в концепцію і не суперечать їй.

3. Історизм спонукає розглядати факти в розвитку, простежувати еволюцію явищ, бачити, якими вони були учора, виявилися сьогодні і стануть у перспективі. Засада історизму не належить лише науці історії, але є загальнофілософським методом підходу до з'ясування сутності фактів і явищ. Не належить вона й до минулого етапу їх функціонуван-ня. Навпаки, історизм передбачає розгляд факту в хронологічному зрізі сучасності, але, виявляється, зрозуміти його можна лише прийнявши сучасність за місток з минулого в майбутнє.

4. Діалектичність вимагає сприймати факти і явища в єдності й боротьбі протилежностей, бачити, як нагромаджена кількість перехолить у якість, як здійснюється заперечення заперечення. У цьому й по-лягає застосування до роботи з фактами головних законів діалектики. Бачення факту в контексті інших подібних або протилежних явищ, з'ясування ступеня його зрілості, досконалості, довершеності, міри на-явності в ньому позитивних і негативних первнів, — усе це складає діалектичність як засаду роботи з фактами.

Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності не лише збирає і ретранслює новини й повідомлення, але й узагальнює їх, аналізує, дає свій коментар. Як уже мовилося, існує думка, згідно з якою журналіст не повинен навіть братися за таку працю; його позиція, мов-ляв, нікому не цікава, читачі не потребують його коментарів. Подібне ставлення породжене не природним станом речей, не силою, а слабкістю нашої журналістики, відсутністю в ній по-стравжньому вели-ких, значущих імен, талановитих працівників пера й мікрофона. У нас навіть немає загальної національної газети, яка була б настільки впли-вовою, що не передплачувати й не читати її було б соромно кожній освіченій людині. Але як тільки в інформаційному просторі України з'являється достатньою мірою авторитетне журналістське ім'я, думкою цього журналіста зацікавлюються читачі, його точка зору на події сприймається як органічна частка його професійної діяльності, реально впливає на формування громадської думки й суспільної свідомості. Це стосується відомих журналістів: редактора газети "Вечірній Київ" Віталія Карпенка, редактора газети "Літературна Україна" Василя Плюща, ведучих популярних радіо й телепрограм Емми Бабчук, Мико-ли Вересня, Віталія Піховшика, Ольги Герасим'юк та деяких інших. Більш того, поява надалі яскравих імен на небосхилі української жур-натістики не може статися лише в межах ретрансляційної інформа-торської діяльності, а можлива за умов аналітичної праці журналіста, висловлення ним своїх обґрунтованих і аргументованих поглядів на ак-туальні проблеми суспільного життя.

Дослідники виділяють такі етапи аналітико-інтегруючої праці журналіста:

1) зосередження уваги на тій чи іншій ситуації, стані речей, факті, які необхідно дослідити, та виокремлення явища з мільйонногранної дійсності;

2) встановлення складу проблеми чи явища;

3) аналіз, розгляд ситуації, стану речей, сукупності фактів, якщо під аналізом розуміти метод дослідження, який полягає в мисленому або практичному розчленуванні цілого на складові частини;

4) синтез або оцінка ситуації, стану речей, суми фактів в цілому; на

цьому етапі аналіз переходить у сипте:!, який розуміємо як метод вивчен-ня предмета чи явища в цілісності, єдності й взаємозв'язку його частин;

5) підсумок, практичний висновок із здійсненого аналізу та синтезу.

У вигляді схеми аналітико-інтеґруючу працю журналіста можна відобразити так:

Самі типи аналізу в журналістиці найрізноманітніші. Серед них виділяються такі головні:

1. Пряма аналітична дія полягає в лінійному, логічно послідо-вному представленні концепції автора як об'єктивної, єдино можливої в умовах оприявнених фактичних і мислительних аргументів. Читача переконують безпосередньо наведеш автором факти, висловлювання авторитетних науковців чи політичних діячів, власні роздуми жур-наліста з приводу порушеної теми.

За типом прямої аналітичної дії побудовані знамениті в історії ук-раїнської публіцистики твори: "Переднє слово [до "Громади" 1878р.]" та "Чудацькі думки про українську національну справу"(1892) Михай-ла Драгоманова, "Листи з України Наддніпрянської" (1893) Бориса Грінченка, "Що таке поступ?"(1903) Івана Франка, "Заповіт борцям за визволення" (1950) Володимира Винниченката багато інших творів.

Наприклад, у названій праці Івана Франка, яка була вперше опублікована в тижневику "Поступ" (1903, №№ 2-26), автор пропонує широке, об'ємне розуміня соціального прогресу не лише як примножен-ня матеріальних благ, але й розвитку та нагромадження духовних на-бутків. На численних прикладах з історії автор показує, з якими зусил-лями прокладало людство шлях уперед. Із сказаного він робить висно-вок, що поступ не охоплює весь людський рід, йде не рівномірно, а хви-леподібно, і не прив'язаний до одного географічного місця.

Внутрішніми пружинами поступу Іван Франко вважає поділ праці, що веде до її прискорення, зростання продуктивності й вдоскона-лення. Примноження багатств на землі не веде, однак, до покращання життя усіх людей. Кривавою раною нашого часу є соціальна нерівність: нагромадження багатств у малої кількості ділків і бідність мільйонів. Таке становище породило численні теорії, за допомогою яких людство шукало виходу з кризи.

Далі І. Франко полишає історичну аргументацію, якою переваж-но користувався до цього, і переходить до розгляду існуючих концепцій соціального прогресу. Ж.-Ж. Руссо, а за тол і Лев Толстой, закликають повернутися назад, до первісного суспільства, коли не було поділу праці, а кожна людина сама забезпечувала свої існування. У