в газеті "Галицька зоря", 1992, 20 серпня), присвячена Галині Гнатівш Хоткевич, доньці знаменитого письменника. Тип аналізу, обраний публіцистом, полягає у хроно-логічно-послідовному викладі її біографії: "У вісім років маленька Галя дізналася, що таке "член сім'ї ворога народу", — починає автор і про-довжує: — Війна остаточно розкидала осиротіле родинне гніздо; гуркіт фронту гнав утікачів усіма дорогами Європи, та Галя знала під матері, що можна все загубити в дорозі, крім кількох скринь із батьковими бан-дурами, малюнками та рукописами"97.
У вихорі війни дівчина загубила і матір, і батькові скрині. Поря-тунок прийшов у наметі з червоним хрестом, де розмовляли по-фран-цузьки. Так Галина опинилася у Франції. Але на все життя пронесла во-на пам'ять про батька та любов до України. У далекому Греноблі вона викладає музику і у своїй школі вчить вагітних француженок співати ук-раїнські колискові пісні. Вона доводить, що це сприяє народженню здо-рової, гармонійно зрівноваженої зі світом дитини.
Доля Галини Хоткевич у викладі М. Мариновича виглядає як питома частка української історії XX століття. Вона не потребує додат-кових пояснень, словесних пасажів про антигуманізм радянської влади, незнищенність вільного українського духу, який і в неприродних умо-вах чужини залишається вірним самому собі. Усе це читач побачить сам і зробить однозначні висновки для себе. Втручання автора зі своїми роз'яснення виглядало б у такому матеріалі примітивніш і зайвим, то-му він і не вдається до нього. Самий виклад ланцюжка подій красно-мовно свідчить про тенденцію статті.
4. Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст. Цей тип аналізу по-требує, на противагу до попереднього, особливо активного суб'єктив-ного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргумента й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припу-щення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції.
Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна ук-раїнсько-ізра'шьської солідарности", що була передана в грудні 1977 року з радянського табору, де утримувався політв'язень, на волю, поши-рювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір не просто написаний від першої особи, але авторська суб'єктивність у ньо-му задекларована багаторазовим вживанням займенника "Я" та дієслів у першій особі однини теперішнього часу.
Підкресливши спільні риси в історичній долі українців і євреїв, Є. Сверстюк спростував побутове уявлення про їхню взаємну антипатію. Він активно посилається на свій життєвий досвід, розповідає, які типи ставлення до єврейства зустрічав серед українців, і висловлює висновок: залишається фактом тенденція в українському народові мати з євреями спільні справи й цінувати їх більше, ніж засуджувати. "В українському самвидаві я не зустрічав жодної речі з антисемітськими нотками", — свідчить дачі автор. Під цим кутом зору "зближення українців і сіоністів у таборах — скоріше давня традиційна позиція українців, про-довжена в таборах".
Є. Сверстюк перелічує своїх знайомих дисидентів єврейської на-ціональності, з якими доля звела його в радянських застінках. Дає кож-ному коротку характеристику, створюючи переконливі й привабливі образи. Це ті життєві аргументи, які вплинули на складання його по-зиції, і тому вони особливо сильно звучать для читача. Автор веде нас шляхом власного життєвого досвіду, показує, як вироблялася його по-зиція. Спогади про дитинство, коли він вчився в школі разом з єврейсь-кими однолітками, війна, коли його село рятувало євреїв від фашистсь-кого геноциду, нарешті, свідчення про "вірність і гідність" тих євреїв, що були в УПА, покликані завершити розвиток ідеї про солідарність двох народів у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.
Преса в УРСР у своєму антиукрайгізмі Й антисемітизмі заходила-ся коло того, щоб зіштовхнути два народи. І це подекуди спрацьовує на побутовому рівні. Але не можна дати роздмухати полум'я міжнаціона-льного розбрату. Більше того, вважає Є. Сверстюк, у відродженні Ізра-їлю — праобраз відновлення української незалежності. У знову енер-гійна суб'єктивна інтонація: "Але я вірю, що ми знову підіймемося і ви-живемо там, де б ніхто й не повірив".
Провівши читачів шляхами своїх аргументів і міркувань, Є. Свер-стюк приєднав їх до свого життєвого й мислительного досвіду, створив ситуацію, у якій йому неможливо не повірити, домігся особливої глиби-ни аналізу.
5. Інтерв'ю та посилання (цитати). Цей тип аналізу поширений у творчості як досвідчених журналістів, так і початківців. Він використо-вується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залу-чення погляда і висловлювань відомих діячів: подітиків, науковців, письменників та ін. Логіка використання нього типу аналізу полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет. спираючись на думку (думки) спеціалістів у даній галузі, державних діячів, під чого його влас-на оціикя вигллдас не голослівною ті приблизного, а глибокою п вива-женою. Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдаєтеся залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зроби-ти свій ОМІ комунікаційним каналом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів вияв-ляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.
Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступити з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка жур-наліста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.
Пошлемося на приклад з творчості головного редактора "Літера-турної України" Василя Плюща, без статті якого у рубриці "Актуаль-ний коментар" в останні роки не виходить жодне число газети.