нази-ватися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької "Правди", сучасних газет "Комуніст" і "Товариш", що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові, політичне заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися обома ними. Сучасна масово-інформаційна си-туація в Україні характеризується, проте, рішучим зростанням в інфор-маційному просторі сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.
Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовило-ся, інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних ре-жимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.
Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів ство-рюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрям-кові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного становища.
Насправді це зрештою призводить до ситуації, що була в СРСР у роки холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспро-можність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав'язують йому невідому йому в реальності, уявну дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню не-зрозумілих для нього, абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що першими позбулися політичної сліпоти, але надалі — опір наростає все більше, аж поки цілковито не змітає нена-висний політичний режим.
Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на ос-нові інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і яку щоденно споживає величезна аудиторія політичне актив-них громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.
Спроби відгородити суспільство від всебічної об'єктивної інфор-мації і друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють на-справді інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який спирається на контроль над інформацією, на маніпулю-вання нею, на цензуру.
Існує цікава думка, згідно з якою падіння СРСР і пов'язаної з ним тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни ко-муністичної партії та створеної нею держави проти свого народу, про-ти своїх людей, які поза інформацією не могли стати повноцінними гро-мадянами, а відтак і створити повноцінне громадянське суспільство.
ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як са-мостійна сила, автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс вияв-ляється в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування на-селення про всі боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена працівни-ками ОМІ і надійти до індивіда каналами масової комунікації.
З проголошенням України незалежною державою перед жур-налістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції "Літера-турно-наукового вісника" І. Франка та М. Грушевського, "Ради" А. Ніковського та С. Єфремова, "Української хати" П. Богацького та М. Шаповала, "Украинской жизни" С. Петлюри, "Вісника" Д. Донцо-ва, "Арки" Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки насе-лення з погляд ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарно-му суспільстві, нагадаємо, журналістика Ј коліщатком і гвинтиком за-гальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом демо-кратичного суспільства, через який вільна людина реалізує своє основ-не право — на свободу слова.
У реальних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплен-ня, так і за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального зна-чення набуває роль ОМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.
Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після інформативної) функцію журналістики — функцію формування опінії, тобто громадської (суспільної) думки. Надалі для вербального оперування обираємо з цих формул термін "Громадська думка".
Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширю-ються сфери діяльності і т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетво-рення громадської думки з простого судження мас, що має силу