Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





«Види лінгвістичних джерел»

Лінгвістичні джерела – пам’ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку та мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела – найдавніша група вербальних джерел. До лінгвістичних джерел належать слова та словосполучення, що змінювалися з плином часу та збереглися до наших днів. Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності та відображають формування етносів, їх спільні та відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епохи. З лінгвістичних джерел можна почерпнути важливі відомості про етногенез українського народу, його соціально-економічне, культурне та політичне життя в різні історичні епохи.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена – оніми. Дослідженням цього комплексу лінгвістичних джерел займаються розділи історичної та філологічної ономастики. Коло власних імен і назв, які вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону. Він відрізняється стійкістю та традиційністю. Водночас власні імена змінюють свою форму в ході використання та впливів. Тому без реконструкції всіх етапів розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення.

Незважаючи на уявну подібність до писемних джерел, оніми кардинально відрізняються від останніх способом кодування інформації. Якщо писемні джерела – це комбінації слів, то оніми – комбінації фонем, кожна з яких могла виникнути в різний час незалежно одна від одної.

Весь ономастикон поділяється на кілька груп:

Антропонімічні джерела.

Термін „антропоніми” означає сукупність лінгвістичних груп, якими позначають як власні імена людей (прізвище, ім’я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, віку, статі, зовнішніх ознак (немовля, дитина, молодик, дівчина, красуня тощо).

Ім’я людини – це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи. Ім’я з’явилися за часів початку мови неандертальців. Система українських імен формувалася протягом багатьох тисячоліть. Основу сучасного іменника складають імена християнського календаря: грецькі, римські, єврейські. Вони поширилися на Русі одночасно з християнством. При запозиченні їм надавали слов’янського звучання: Ігнатій – Гнат, Дмитрій – Дмитро тощо. Кілька століть після хрещення Русі дітям давали два імені: християнське та праслов’яське. З часом християнські імена витіснили язичницькі, які збереглися у вигляді прізвищ (Тригуб, Хмара, Богород тощо).

В сучасному іменнику виділяють кілька шарів:

1. Візантійські християнські імена, запозичені разом із введенням християнства, зафіксовані у святцях і давалися при хрещенні (Іван, Олексій, Петро, Павло, Катерина, Олена, Ганна тощо).

2. Давньоруські (Володимир, Ростислав, Людмила), кальки з грецької мови (Віра, Надія, Любов), окремі імена скандинавського походження (Олег, Ігор).

3. Імена, запозичені зі західно- та південнослов’янських мов (Ванда, Казимир, Станіслав).

4. Імена, запозичені із західноєвропейських мов (Едуард, Жанна, Артур).

На відміну від особових імен, прізвища виникають лише в епоху середньовіччя. Спочатку їх основою слугувало родове ім’я або ім’я засновника династії (Сварожичі, Рюриковичі, Олельковичі). Формування українських прізвищ також було пов’язане із розвитком феодального землеволодіння та шляхетського стану (Косинський, Хмельницький). Серед інших верств тогочасного суспільства (міщан, селян, козаків) починають формуватися прізвища відповідно до основних занять, соціального та етнічного походження, особистих якостей тощо. Найбільш поширені до цього часу – прізвища із закінченням –єнко, що значить „син” (Сергієнко, Петренко). Серед інших закінчень в українських прізвищах фігурують –чук, -ук, -юк, -ський, -цький, -зький, -ович, -євич. Значна частина українських прізвищ походять від прізвиськ. На відміну від імен, прізвища майже не дають новотворів.

Прізвиська серед інших антропонімів займають особливе місце. Їх людина дістає у юності чи зрілому віці, і вони відображають найхарактернішу рису характеру, вдачі, зовнішності особистості, містять інформацію біографічного плану. В минулому прізвища трансформувалися у прізвища та передавалися нащадкам. Прізвиська до імен видатних історичних осіб давалися книжниками вже після їх смерті (Ярослав Мудрий, Святополк Окаянний, Нестор Літописець). Найпоширенішими прізвиська були в козацькому середовищі. Зараз прізвиська також активно функціонують, але юридично ніде не закріплюються та у прізвища не трансформуються.

Серед антропонімів існує ще один різновид джерел – псевдоніми. Вони обиралися з різних міркувань: бажання приховати своє ім’я з різних причин, особисті переконання, самовираження через нове ім’я тощо. Дослідження причин виникнення того чи іншого псевдоніма, його ідеологічного навантаження, походження є основними завданнями дослідника.

Топонімічні джерела.

Топоніми – це географічні назви. Вони поділяються на водні та земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (водних об’єктів на суші), що поділяються на назви рік – потамоніми, озер – лімноніми, боліт – гелоніними.

До других належать назви елементів рельєфу: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), підземних рік (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для позначення населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми. Назви сіл – хоронімо. Є назви для міських об’єктів: вулиць – годоніми, площ – агороніми, шляхів – дромоніми, підприємств – ергоніми, профспілок – соціоніми. Об’єктом дослідження можуть бути назви лісів – дріомоніми – і окремих груп дерев – фітоніми.

В цілому назви діляться на макротопоніми – назви великих об’єктів, і мікротопоніми – малих.

Українська земля має своєрідну й унікальну систему топонімічних назв, яка увібрала в себе мовні елементи величезної кількості народів, які мешкали тут у різні часи. Надзвичайно цікава історія походження назв українських міст. У Криму та Причорномор’ї збереглися античні назви. Перші згадки про власне слов’янські міста є у „Повісті минулих літ”. Найдавніше українське місто – Київ. Чимало назв колишньої Київської Русі походить від імен їх засновників (Житомир, Ніжин, Васильків), зовнішніх ознак (Чернівці), географічого розташування (Прилуки). Поширені в Україні неслов’янські назви міст: тюркські (Канів, Бердичів, Бахмач),


Сторінки: 1 2