У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про на-дання до комісаріат}' в справах друку п'яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена поперед-ньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавче справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літе-ратурою) в столиці і облліт — на місцях. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, шіе й здобуває законні, юридичні підстави49.

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що прова-дяться владою або за її рекомендацією.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 році, тоб-то через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книго друкування, з'явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні дру-карня була заснованав 1469 році, а вже в 1475 році вийшла перша книж-ка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 році було опубліковано перший список заборонених книг, обов'язковий для всієї церкви.

Надала історія книжки й історія журншіістики в значній мірі вияв-лялася через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, мож-ливість щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а, з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов'язково включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації суспільства відбувалося дедалі більше звільнення жур-налістики від тиску на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність цензури — перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури — ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо забо-ронена, а конфлікти з пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв'язують лише в судовому порядку.

Партійна журналістка завжди залежна від програми партії, її лідерів та органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це традиційно підкреслюється у визначеннях, не міняє справи по суті. Якщо партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації пере-творюється на парііііну й виконує лише службову функцію. За цих об-ставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона слу-жить не істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувшю жодного закону про пресу чи ма-сово-шформаціііну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не потребувало, для розв'язання проблемних ситуацій чи конфліктів до-статньо було рішень партійних з'їздів чи пленумів місцевих партійних комітеїів, а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря. Лібе-ралізація суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське об-личчя відраз) потягла за собою необхідність законодавчого регулюван-ня діяльності мас-медіа. У 1989 році в СРСР був прийнятий перший і ос-танній закон у цій галузі. Називався він закон СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації".

На сьогодні набутком суспільної свідомості стала думка про те, що лише непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції "четвертої влади", поруч з існуючими в кожній державі трьома владами: законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона перетворюється на повноправного члена суспільства, здібного стати поруч з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує Іромадську думку. Влада преси, таким чином, — непряма влада. Преса не приймає ніяких рішень і не запрова-джує їх у життя. Але вона володіє більшим за матеріальні скарбом: ума-ми, свідомістю людей, формує погляди на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах залежать у кінцевому підсумку дер-жавні рішення, які приймають і здійснюють три перші гілки влади.

У цивілізованих країнах існує розуміння того, що лише свобода преси забезпечує її функціонування як "четвертої влади". Демократич-не суспільство зацікавлене в перетворенні преси на "четверту" владу, вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й трива-лого буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії сво-боди преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція по-глядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати спою точ-ку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджува-тися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональ-ним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свобо-ди преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

3. Видання масової преси (та функціонування електронних ОМІ) в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідаль-ності.

4. Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення