як докладний текст, в якому було б сказано: “Три найбільш відмінні регіони України – Україна Велика з центром у Києві, Західна Україна з центром у Львові та Крим з столицею Симферополем – характерні різним ставленням українців та росіян як до самих себе, так і одне до одного. . .” і так далі. Але автор дає людині самій вибудувати цей ланцюжок думок, залишає за людиною можливість самостійно проаналізувати наведені дані. Виявляється закономірність: чим менше в тексті пояснень, оцінок, суб’єктивної думки, визначень – тим більша сугестивність. Знов-таки – призначена для певного обмеженого кола читачів.
ВИСНОВКИ
Отже, якщо перефразувати відомого хіміка, “далеко простягає сугестивність руки свої в журналістський промисел”. Але сугестивність, підтекст, “щось більше”, яке ми шукали – не існує, як магнітне поле, незалежно від людського сприйняття. Інтелект – це те, чим людина підносилася над тваринами протягом десятків тисячоліть. Розвиваючись пропорційно ускладненню людської культури та побуту, інтелект, приростаючи коренями до інстинктивного, інтуїтивного, підсвідомого (як того, що має все-таки відносно органічне, фізіологічне, тваринне походження), тягнувся верховіттям до небес, до висот духу. Уявімо інтелект у вигляді дерева – і все, здається, стане ясним: живлячись соками підсвідомості, мінералами інстинкту, він пускає цю життєдайну суміш на крону думок, і. . . приносить плоди. Плоди у вигляді вищих, нових форм свідомості, нових ступенів суб’єктивізації факту. Зараз відображений рівень суб’єктивізації факту, характерний для художньої творчості, вважається найвищим – та берімо до уваги постійний динамічний розвиток людського знання, щоденні маленькі і щорічні грандіозні революції у мистецтві. Ті форми мистецтва, що здавалися нам усталеними та довершеними, летять шкереберть, стають з ніг на голову.
Архітектоніка твору – це ламка, ніжна структура тексту як цілісної концепції, системи, де, якщо можливо, не повинно бути нічого зайвого, але також не повинно нічого бракувати. Наповнювачем цього каркасу завжди є інтелектуальна інформація, силою ж, що тримає його разом – сугестивність. Але, тим часом як будинок тримають сваї, арматура та фундамент, і він не буде зіпсований, якщо переліпити карнизів або не там причепити гвинтові сходи, текст, як картяний будиночок, здатен розсипатися у порох від одної-єдиної похибки автора.
Журналіст виконує певною мірою Сизифову працю, намагаючись мовою власних концептів – текстом, виплеканим на грунті його особистого світовідчуття, світосприйняття та системи цінностей – донести до свідомості читача (в якого всі ці особистісні системи власні) певну інформацію, зробити суб’єктивне об’єктивним з подальшим переходом у суб’єктивне-читацьке. Підручник “Літературне редагування” стверджує: “Першим і найбільш аксіоматичним положенням теорії сприймання й розуміння висловлювань, яке має бути взяти на озброєння редактором, є закон Гумбольдта – Потебні про об’єктивність суб’єктивізму читацького розуміння твору. “Здається, ніби думка в мові переходить повністю або частково до того, хто слухає, хоч від цього не зменшується розумової власності мовця, як полум’я свічки не зменшується від того, що вона очевидно ділиться ним із сотнею інших, - писав О. Потебня, цитуючи В. Гумбольдта, - Але як в дійсності полум’я свічки не подрібнюється, тому що в кожній із палаючих свічок загоряються свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність того, хто розуміє, який, розуміючи, думає власною думкою. “
Себто журналіст часом не може навіть передбачити, яку реакцію викличе його концепт або цілісний твір у слухача, які гази, кажучи мовою О. Потебні, з того вийдуть.
“У цьому визначенні процесу розуміння криється об’єктивний факт суб’єктивізму людського розуміння, оскільки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розуміння не є пасивним відтворенням почутого, це акт конструювання більшою мірою, ніж рецепції. Мовний вплив стає можливим лише при певній творчій діяльності адресата. “
Людина, здатна стимулювати цей внутрішній процес і водночас не давати йому набути небезпечних, небажаних форм, здатна “не відпускати” думку та уяву читача і вести її потрібним шляхом, гідна пам’ятника за життя. Здебільшого це оратори: Цицерон, скажімо, або Мартін Лютер Кінг (його “I have a dream!” – фактично - есе, більш ніж есе в одній фразі! – гідне сотень тисяч концептуальних журналістських творів, що марно доводили б ту саму думку). Але без цього вміння, без відчуття міри, без усвідомлення того інтелектуального навантаження, яке журналіст сам вкладає у свої слова, він подібний до сліпого. А інколи – все залежить від того, який матеріал пишеться, - і до сліпого з бомбою в руках. Слово – це магія. Журналіст, письменник – маг. Він керує силою, може звернути її проти іншої сили, може – і проти себе. І без відчуття кожного слова, без системного підходу та апріорного розуміння того, що сказано або має бути сказано чи написано, людину просто неможна підпускати до слова.
Наша експедиція повертається додому – дещо втомлена, трохи розчарована, але в глибині душі наснажена на майбутні великі відкриття. Щасти!