У цих умовах головним каналом поширення інформації стають електронні ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань радіомовлення і телебачення. Переважна більшість на-селення України опиняється в полі дії офіційної державної (про урядо-вої) інформації.

У провінції ОМІ значно менше політизоваш, але це є наслідком меншої активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблен-ня політичного тиску на журналістику не приводить до пом'якшення умов її існування, тому що чим далі в провінцію посилюється еко-номічний тиск.

Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій райдер-жадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість районних газет очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на посадах голо-вних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої районної но-менклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній (і політичній) залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної госпо-дарської діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і неза-лежність. Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого гатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в на-вчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.

Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Як-що раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізне-сові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзна-чається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави ук-раїнськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видають-ся друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні — наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці — спадщина тоталітарного минулого. Витис-кування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих умів (між ними й журналістів) з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відки-нути імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох по-колінь їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уя-вити, що людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчи-ти мову, літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки почи-наючи з нуля по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевчен-ка, Франка, Лесю Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і культури. Але почасти саме в руках таких осіб опи-нилася українська журналістика.

"Із сумом треба констатувати, — пише з цього привову видатний журналістикознавець В. Й. Здоровега, —що сьогодні, на сьомому році

незалежності, (текст створений у 1998 році. — І. М.) нам в Україні, у се-редовищі журналістів бракує патріотично настроєних журналістів. Є досить кваліфіковані, талановиті працівники мас-медіа, які так і не пройнялись дієвою любов'ю до батьківської землі, заражені певним скепсисом, відчуттям меншовартості, непевності".

Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітилися певні зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнення від вив-чення української мови в середніх школах, що було звичайною справою в СРСР, а також припинена примусова масова міграція, тобто пе-ремішування народів, найперше інтелігенції, з метою її поросійщення або використання російської інтелігенції для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна все ж говорити про державну політику підтрим-ки українського слова. Існує й опір політиці підтримки української мо-ви. Проте історичною реальністю стало нове покоління громадян Ук-раїни, яке хоч і не є ще україномовним в цілому, але вже позбавлене ук-раїнофобства, нігілістичного ставлення до українського слова й ство-рюваних на його грунті духовних цінностей.

На концертах українських естрадних співаків головний глядач — молодь 14—17 років, тобто та, що прожила свідоме життя в незалежній Україні. Соціологічні дослідження засвідчують, що гасне хвиля антиук-раїнізму, з кожним роком росте кількість проукраїнськи налаштованих громадян, а відтак скоро за діалектичним законом кількість перейде в якість. З'явиться нове покоління, що потребуватиме задоволення своїх духовних потреб на теренах української мови й культури, а відтак і жур-налістики, яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною і факто-ром творення української культури.

Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі поста-вив своїм рішенням від 16 грудня 1999 року Конституційний суд Ук-раїни, давши офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції Ук-раїни щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах країни.

Конституційний суд вирішив: положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є ук-раїнська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місце-вого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації то-що), а також в інших суспільних сферах суспільного життя,