Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від поперед-нього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення інформаційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання пи-томої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа аналітичної журналістики, на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов'яжу тенденційної, пропаґандивної аналітики, кину-лися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри — передові статті, фельстони, нариси, їх витісни-ли матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику за-топила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літератур-ного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маю-чи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить дая себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово "стеб", яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.

Стеб — це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, по-части пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше — цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.

Така манера нав'язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світо-глядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в "стебовій", журналістиці намітилося по-силення позиції авторського "Я", яке раніше було приглушене, розми-валося в обов'язковій партійності, необхідності демонструвати пере-дусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонст-рація особистісних рис характеру журналіста. Авторське "Я" стає більш м'яким, толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плю-ралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ. Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в українській народ стають актуальними завдання-ми для такого авторського "Я". Це позиція людинп-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.

"Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, — наголошує В. В. Ли-занчук, — які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм"1187.

Посилення авторського "Я" відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то за-раз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, сво-го текстового стилю й зорового образу. Наш час — це період дифе-ренціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одно-манітності призвело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголов-ки складають часом 90% від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилен-ня інформаційної функції сучасної журналістики.

Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо, створена нами картина є неповною, багато що бачиться недо-статньо виразно зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевид-но, що в 1990-х роках розпочався новий етап в історії української жур-налістики, остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ГАЗЕТНА КАЧКА — псевдоінформація, фальшива, вигадана сен-сація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.

Існує три версії походження цього виразу.

Згідно з першім його авторство приписується засновнику протес-тантизму (лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546). Якось у промові він помилився і замість слова "леґенда" ска-зав "люґенда ". Німецькою мовою "люґе " — "брехня ", а "енте " — "качка ". Сприйняте на слух слово трансформувалося в "люґенте", що буквально оз-начало "брехлива качка ". Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію.

Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов 'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту ти-ражу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: "NT" — ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу "поп testatur" — не перевірено. Умовний знак звучав як "енте", що по-німецьки означало "качка". З часом це