Крім вищого навчального закладу, у 1930-х роках у нашому місті існував Харківський технікум журналістики ім. М.Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і район-них газет. У ньому в 1934-1937 роках навчався Олесь Гончар.

Спроби відновити журналістську освіту в Харкові в повоєнний час призвели до відкриття відділення журналістики на філологічному факультеті Харківського державного університету, що й сталося в 1947 році. Це відділення здійснило два випуски: в 1952 і в 1953 роках. Потім воно партійним рішенням було переведене до Київського університету ім. Т.Шевченка, де з нього створено факультет журналістики.

У 1953 році засновано спочатку відділення журналістики на філо-логічному факультеті, а в 1954 році — факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950 -1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.

Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою жур-налістської освіти в Україні, було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети жур-налістики, було замало, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників філологічних факультетів українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського на-Дону та інших університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українсько-му інформаційному простору.

Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні цілі, такі журналісти прибува-ли в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло ук-раїнської незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення ук-раїнського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського Союзу, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах, де молоді лю-ди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову та практичну стилістику, слухатимуть ук-раїнською мовою базові навчальні дисципліни, виростатимуть

патріотами своєї Батьківщини й вірними синами свого народу.

А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям За-кону України "Про освіту" журналістська освіта як найбільш престиж-на почала поширюватися в університетах держави. У 1994 році підго-товку фахівців для мас-медіа на факультеті систем і засобів масової ко-мунікації розпочав Дніпропетровський державний університет, у 1995 — Харківський і Східно-Український (Луганськ) державні універ-ситети. Процес створення в різних навчальних закладах України відділень і факультетів журналістики триває й зараз. На травень 2000 року за даними Науково-методичної комісії з журналістики Фахової ра-ди з соціальних дисциплін Міністерства освіта та науки України у нашій державі вже існує 19 осередків, що згідно з ліцензуванням розпо-чали підготовку за професійним спрямуванням "Журналістика".

Як акт великої історичної справедливості сприймається віднов-лення в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр мусить мати високоякісних жур-налістів, підготованих у державному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню історію.

З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти гово-рити про український вибір, очевидно, поки що рано. Поки що можна переконано твердити, що в нас покінчено з інструктажним навчанням. Слушно також сказати при цій нагоді, що національні традиції ук-раїнської журналістики налаштовують на вибір третього варіанту підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною хвиля публіцистики, а жур-налістика сприймалася як важливий чинник суспільної свідомості.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

КОМЕНТАР (від лат. commentarium - нотатки, пояснення, тлума-чення) — роз 'яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар по-яснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незро-зумілі місця літературного чи публіцистичного твору.

У журналістиці поняття "коментар" має два значення: широке і вузьке. У широкому значенні "коментар" — це стрижень аналітичної жур-налістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: фак-ти недоторкані — коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об 'єктивн'о й вичерпно повинен викладати факти, але цілком вільний у ко-ментарях до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них.

У вузькому значенні слова "коментар " — це окремий жанр у жанро-логічній системі журналістики, який передбачає роз 'яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи фактів, представлених в органах масової інформації. Як правило, він подається під заголовками: "Наш коментар", "Від редакції", у радіо- й телепередачах починається словами: "Коментар програми".

При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів поважно-го читача все ж вабить аналітика, неможлива без коментаря, бо він само-тужки часто буває неспроможний розібратися е змісті фактів і зорієнту-ватися в складному сучасному потокові інформації, що надходить до нього через канали масової комунікації.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа-ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук-раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль-турі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология