слово” (тижневик, орган Головного проводу українських націоналістів у Парижі). Генеральна рада союзу українських емігрантських організацій у Франції видавала журнал “Скоб” як журнал українського пласту у Франції. Журнал “Ватра” видавався Пластовим куренем ім. Міхновського.
Певний час тут існувала військова преса. Цікаво, що журнали видавали генерали. Управа товариства бувших вояків УНР у Франції в 1927-28 рр. видавала журнал “Військова справа” (генерал-хорунжий О. Удовиченко). В 1938 р. почав виходити “За збройну Україну” (генерал-хорунжий М. Капустянський).
Українська еміграція в Європі за своїм складом поділялася на два прошарки та ідейно була відповідно двох напрямків: політична (з них виходили видавці та публіцисти українських часописів) та заробітчанська (вона складала більшість читацької аудиторії).
Виходило кілька англомовних газет, серед них “The Ukrainian Quaterly. Journal of Ukrainian & International affairs” ( “Український щоквартальник. Журнал українських та міжнародних подій”).
Українська преса Бразилії
Тижневик “Праця” виходив тут впродовж десятиліть, і це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Почалося її видання в грудні 1913 р. в місті Парана, де й досі існує найбільший в цій країні за чисельністю й розвинений організаційно український осередок.
У перші роки видання вона мала підзаголовок “Одинока українська часопись в Бразилії”. Видавник - видавнича спілка василіян. Це був інформаційно-просвітницький та релігійно-католицький журнал, потужний фінансово: в 1936 р. тут навіть видавали додаток “Недільне слово”, який роздавали безкоштовно.
Основні теми журналу: ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі; ідея підтримання мови; історія українського народу, культури, літератури; друкування літературних памяток, зокрема творів Маркіяна Шашкевича.
Газета відрізнялась жанровим багатством та професійністю журналістів. Вона обмінювалася матеріалами з іншими газетами України - “Українське діло”, “Українське слово”. Життя етнічної батьківщини газета висвітлювала широко і агресивно по відношенню до комуністичного режиму, переслідувань українських діячів у СРСР.
Завдання, які вирішувала ця газета:
згуртування українців Бразилії навколо пресового органу, який звязує їх між собою, з етнічною батьківщиною та з українськими осередками в інших країнах;
національне виховання молоді;
спромогання до визнання українського народу в світі як етнічної одиниці.
Втім, “.Праця” не відчужувалася й від суспільного життя своєї країни. В газеті була постійна рубрика “Бразилійські вісті”, яка велася цілком професійно.
Незважаючи на те, що більшість матеріалів подавалася без підписів, серед відомих редакторів, авторів були П. Карманський, С. Дністрянський, Г. Хомишин.
Більш детально тема розкрита О. Дроздовською в зб. “Українська преса за межами України”.
Українська преса Китаю та Далекого Сходу
Українська діаспора в Китаї почала створюватися в 1870-1880 рр. - перша хвиля еміграції була організована царським урядом еміграція. Уряд вирішував таким чином два питання:
1) заселяв землі справжніми фермерами, які могли підняти самотужки Манджурію;
2) знесилював етнічну українську націю на її території, послаблював національний опір на її рідних теренах.
До 1917 р. української преси в Китаї не було, була лише російська преса.
На 1917 р. в Манджурії проживало 20 тис. родин українців (70-80 тис. чол.). Як і повсюди в світі, вони прагнули обєднання, і тому розпочали випускати власну пресу, не раз проявляючи справжню підприємливість та публіцистичний талант.
Лютнева революція в Росії різко змінила ситуацію і в Китаї. Червень 1917 р. - перший інформативний бюлетень “Вісти українського клюба в Харбіні”, який інформував про події в Петрограді, Києві.
Листопад 1917 р. - почав виходити двотижневик “Засів” - літературний, політичний, економічний часопис. Виходив рік (випущено 30 номерів).
Від 1917 р. до 1920 р. - період занепаду української мови і видавництва, повязані з перебігом громадянської війни та іноземних інтервенцій на Далекому Сході.
В 1920 р. відновилося видання української преси: в Харбіні почали виходити газети “Добробут”, “Поступ”, “Вимоги життя”.
На вихід газет дуже негативно впливала проросійська орієнтація дирекції КСЗ (Китайська східна залізниця). Тому до 1931 р. української преси в Харбіні, взагалі в Манджурії не було. Лише в 1925 р. виходила газета “Українське життя”, тому що її видавником був японець і видання не підпадало під китайські закони.
В 1931 р. японці створюють маріонеткову державу Манджу-Го. В цьому ж році починається нове відродження української преси:
двотижневик “Листи з Далекого Сходу” (5 номерів);
1932 р. - “Манджурський вісник”, який існував пять років з підтримки українського підприємця Івана Шевченка. Випустили 200 номерів, однак через прихильність до незалежної національної позиції видання припинило своє існування;
1937 р. - в Шанхаї, в Ціндао виходила газета “На Далекому Сході” під редагуванням М. Мілька, кошти на яку дав меценат В. Мігулін;
часопис “Далекий Схід” виходив у Харбіні 1937 - 1938 рр. як орган Української національної колонії.
Вже під час ІІ світової війни у листопаді 1941 р. - під редакцію М. Мілька починає виходити двотижневик “Український голос на Далекому Сході”. Він не був політично заангажований і брав до висвітлення матеріали місцеві, висвітлюючи їх з незалежних позицій.
Отже, українські родини, що мешкали в Манджурії, були, за висновками київського дослідника цієї проблеми, О. Сидоренка, який значно просунув на цьому напрямку історичні розвідки А. Животко, мали де прочитати “рідне слово правди і національної надії”.
Вступ радянської армії в Харбін у 1945 р. привів до арештів і заслання українських журналістів, з тим історія вітчизняної преси в Азії закінчилася.
Багатою на події і приклади щирого служіння національним інтересам є історія преси української діаспори після 1917 р. в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Німеччині. Ґрунтовні дослідження цього відтинку містяться в книзі А. Животко “Історія української преси”, та в матеріалах науково-теоретичної конференції в Києві 25-26 квітня 1996 р., що увійшли до збірки “Українська преса за межами України”.
