таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх “столиці” Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.
Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:
“Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (? - авт.) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием” (“Экономика и жизнь”, 1990, 19, с. 21).
Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином обєдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть “чорна сотня”. Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.
Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.
Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети “Правда”, в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.
Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.
Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік “Руху” та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.
Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.
19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий “ГКЧП”, тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.
Два дні існувала влада “ГКЧП” в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.
Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік “ГКЧП”, і серед них газета “Правда”, були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета “Радянська Україна”, що згодом почала виходити під “перефарбованою” назвою “Демократична Україна”.
Література:
1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 - 1939. - К., Либідь, 1995.
2. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.
3. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
4. Горєвалов С. І. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. - Львів, 1998.
5. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.
6. Животко А. Історія української преси. З передмовою К.Костева. - Мюнхен, Український технічно-господарський інститут. 1989-90.
7. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - 7.
8. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. - Львів, 1995. - Вип. 2.
9. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки. - К.: 1988.
10. Конституція України // Відомості Верховної Ради. 1996, № 30.
11. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України. (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) - Львів: Світ, 1995.
12. Крупський І. В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за Українську державу (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). Автореф. дисс на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук. - К.: 1996.
13. Мас-медіа України. - К.:
