першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.
Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети “Правда”.
Одним з головних “правил гри” була обовязкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну карєру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів “районки” мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.
Зїзди партії регулярно, раз у пять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - “Пятирічка ефективності та якості”. Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність “покращення”, “поглиблення” та “вдосконалення” різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні “кремлевским старцам”, ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.
Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав “правила гри” і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих “дисидентів” або “инакомыслящих” та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати вязнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо “зайвого слова” лишалася. Сумне прочитання російського прислівя “Слово не воробей: поймают - вылетишь” народилося в редакціях саме в ці роки.
Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося “про людське око” вести з ними (тобто з собою) “рішучу боротьбу”.
Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього “соціалістичного табору”. Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.
Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні “заслуховування” на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги “покращити роботу”, “поглибити зміст публікацій” та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.
Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ “журналіста № 1” 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів “А лес растет...”, “Своего дела мастер”) не призвів ні до яких результатів.
Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та “соціалістичних зобовязань”.
Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то
