кінця 1950-х - початку 1960-х років може бути оцінена як генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями. Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом - однак преса в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у хрущовські часи.
(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня 1918 рр. - перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив України; 1923-1927 рр. - неп, за ними “відлига” та “перебудова” - як бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 - 1991 рр. саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).
Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Звязаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку - а отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”, “Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.
На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним: які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а справа маси - виконати намічене!). Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.
Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.
Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне враження на суспільство справив “мякий” голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, - зявилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності. Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час “відлиги” і не приступав - а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.
Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського” досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе 5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами, пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, - воно у їхню власність не переходило.
Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це - приклад так званої “кампанійщини” - коли два-три тижні чи місяці всі газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його реалізації.
Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги” майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.
Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.
Література:
1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 - 1939. - К., Либідь, 1995.
2. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.
3. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
4. Горєвалов С. І. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. - Львів, 1998.
5. Єфремов