є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв”язку з видом тварини. Схожих поглядів дотримувався Дж.Б.Уотсон: його думці емоційні реакції є інстинктивними чи умовно-рефлекторними .
Як пише С.Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м'язів, отже мімічні реакції є уродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що він не відчуває таких емоцій.
Але якщо вважати, що мімічні реакції є цілком уродженими, то з цього випливає, що кожна людина повинна безпомилково «зчитувати» емоції по міміці іншої людини. Це твердження було спростовано експериментами Боринга і Титченера, у яких випробуваним пред'являлися картки зі схемами мімічних відображень емоцій. Випробувані випробували великі утруднення в класифікації цих схем, думки оцінюючих знайшли досить великі розбіжності. До таких експериментальних досліджень, спрямованих на прояв у випробуваного спонтанних емоційних реакцій, відносяться експерименти Лендіса. Щоб викликати спонтанні негативні емоції, за спиною випробуваного зненацька лунав постріл чи експериментатор наказував випробуваному відрізати голову живому пацюку. Потім по фотографіях, зробленим під час експерименту, аналізувалися зсуви груп лицевих м'язів. У результаті з'ясувалося, що знайти «типову» для всіх людей міміку страху, гніву й інших емоцій неможливо. Але також було встановлено, що в кожного з випробуваних є деякий характерний для нього набір мімічних реакцій, що повторюються в різних ситуаціях. Результати даного дослідження суперечать даним, отриманим в інших експериментах. Наступні експерименти Лендиса були спрямовані на те, щоб пояснити ці протиріччя. Лендис просив випробуваних зобразити деякі емоції, що вони раніше випробували в експерименті. Виявилося, що мімічна імітація емоцій відповідає загальноприйнятим формам експресії, але зовсім не збігається з природними проявами тих же самих емоцій, випробуваних в експерименті.
Вчені виділяють 3 фактори, що впливають на формування мімічного вираження емоцій:
вроджені видотипові мімічні схеми, що відповідають визначеним емоційним станам;
заучені, соціалізовані засоби прояву почуттів, що підлягають довільному контролю;
індивідуальні експресивні особливості, що додають видовим і соціальним формам мімічного вираження специфічні риси, властиві тільки даному індивіду.
Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.
2.2. ПРОКСЕМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОГО
СПІЛКУВАНЯ
Простір і час також виступають у якості особливої знакової системи і несуть значеннєве навантаження.
Так, наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить. Експериментально доведено перевагу деяких просторових форм організації спілкування (як для двох партнерів, так і для великої аудиторії).
Це пов'язано з наступним: існує велика кількість інформації про те, що тварини, птахи і риби установлюють свою сферу обитания й охороняють її. Але тільки недавно було виявлено, що й у людини є свої охоронні зони і території. Якщо ми їх вивчимо і зрозуміємо їхній зміст, то ми не тільки збагатимо своє представлення про своє власне поводження і поводження інших людей, але і зможемо прогнозувати реакцію іншої людини в процесі безпосереднього спілкування.
2.2.1. ЗОНИ І ТЕРИТОРІЇ
Багато книг і статей було написано на тему встановлення тваринами, птахами і рибами свого середовища обитания та його охорони, але тільки недавно було виявлено, що й у людини є свої охоронні зони і території. Якщо ми їх вивчимо і зрозуміємо їхній зміст, ми не тільки збагатимо наші уявлення про власну поведінку і поведінку інших людей, але й зможемо зпрогнозувати реакцію іншої людини в процесі безпосереднього спілкування віч-на-віч.
Американський антрополог Едуард Т. Хол був одним з родоначальників в галузі вивчення просторових потреб людини, і на початку шістдесятих років він запровадив термін "проксеміка". Його дослідження в цій галузі призвели до нового розуміння наших взаємин з іншими людськими істотами.
Кожна країна являє собою окрему територію з чітко окресленими кордонами і прикордонними військами, що охороняють цю територію.
Усередині кожної країни мається ще один територіальний розподіл у вигляді штатів чи графств. Ці території надалі поділяються на ще меншими, називаними містами, усередині яких маються райони, що складаються з вулиць, що самі по собі являють собою замкнуту територію для тих, хто живе на них. Мешканці кожної території об'єднані невидимим почуттям прихильності своєї території, і історії відомо чимало прикладів, коли починаються криваві війни і вбивства заради захисту своєї території.
Під територією розуміється також простір, який людина вважає своїм, начебто цей простір є продовженням її фізичного тіла. Кожна людина має свою власну особисту територію, що включає простір, що оточує її власність, наприклад, її будинок, оточений забором, машину в дворі, власну спальню, особистий стілець і, як знайшов доктор Хол, вона має також чітко окреслений повітряний простір навколо свого тіла.
Далі будуть переважно розглядатися питання, зв'язані з цим видом території, і з тим, як люди реагують на спроби порушити її.
2.2.2. ОСОБИСТА ТЕРИТОРІЯ
Фізичне тіло більшості тварин оточено визначеною просторовою зоною, що вони вважають своєю власною особистою територією. Наскільки далеко простирається ця територія залежить, головним чином від того, як густо населені місця, у яких ця тварина проживає. Лев, що виріс на просторих територіях Африки може мати сферу обитания радіусом у 3-1 милю і більш, у залежності від щільності населення львів на цій території, він мітить свою територію
