Кожний вид мислення користується переважно певними одини-цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо-би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим-волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди-ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв'яз-ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа-ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви-ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим-волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис-лення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре-ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та-кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли-боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос-таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ-не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви-ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигна-лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль-на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засобами поня-тійного мислення. А саме як сигнал — спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико-ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; ре-дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракгич-ного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епістемолопчну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журншііст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum adrem (аргументи від речей) на argumentum ad hominem (аргументи від людини);

3) асоціативність поєднання різних текстових частин, що репре-зентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність композиції, ніби "випадкове" включення то художніх, то наукових мис-лительних операцій;

4) полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діалогічності людського мислення; журналіст завжди розмовляє, з ауди-торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опо-нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу викладу наслідків цьо-го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор-мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостере-жень, узятих просто з життя фактів і явищ;

2) широким використанням абстрактно-логічного (понятіино-на-укового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4) "лабораторністю", навмисною сконструйованістю, комбіна-торністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага-лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен-ня. Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую-чої системи знань.

Існують такі типи журналістських аргументів: 1) фактично-доку-ментальні, 2) психологічні, 3) образні.

Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні, тобто ті, в ос-нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представле-ний кількома групами елементів доказової дії.

1. Аргументи у вигляді фактів життя. До цієї групи аргументів на-лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або такі, що випливають з його життєвого досвіду.

Видатний український публіцист Іван Багряний (1906-1963) у зна-менитій своїй публіцистичній праці "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (1946) активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів