"Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро-ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу-ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го-ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не-самовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під ста-рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. (...) В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботря-ду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу".

Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні.

2. Аргументи у вигляді фактів науки. До цієї групи доказів нале-жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо-могою наукових повідомлень, науково-дослідних праць у різних галу-зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ-ляють знання про суспільство.

Найчастіше в журналістиці доводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич (1877-1938) у публіцистичній праці "Хто ми і чого нам треба?" (1917), аби довести зросійщеним ук-раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук-раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки.

Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз-волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем "мала вже тоді Україна ав-тономію". Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове-сти за собою весь народ.

У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки "Гетьман Іван Мазепа" та "Умови з'єднання України з Московщиною", які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза-лежної Української держави.

Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош-лемося на статтю Володимира Навроцького (1847-1882) "П'янство й проггінація в Галичині: розвідка статистична", опубліковану в п'ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова "Громада" (Женева, 1882). Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п'янство, темно-та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно-го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв "не-ма місця в селянськім бюджеті", а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва.

Причиною існуючого п'янства В. Навроцький називає пропіна-цію. "Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га-лицькім селі й містечку тільки властитель більшої ("табулярної") або шляхецької посілості земської, мас виключне право продукування и шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду".

Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонує висновок: причина п'янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні в со-ціальнім характері, вона нав'язана йому певною "правною" інституцією. "Держава віддана той народ, із зв'язаними руками, найнікчемнішій з ціло-го світу аристократії в оренду, для його визискашія аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних нащадків".

Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су-часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту-ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання.

У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка-теґорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закон}' пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу.

Правові арґументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють-ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово-го розгляду. З цього погляду знання законів (не лише про масово-інформаційну діяльність) є обов'язковим для журналіста.

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893-1933) "Україна чи Малоросія?" (1926), у яко-му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. "Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною