- Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора в першому класі задати байку напам'ять, та переклад латинський, та за-дачу. .. Ну, де тут маленькому?"

Дещо іронічний тон обирає автор дня постановки важливої про-блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичний розгляд підручників доія першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко-лярів, і засміченість програми необов'язковим матеріалом, вивчення яко-го, однак, позбавить дитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї.

Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, ско-рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо-мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до-статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю-вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об-разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо-мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да-ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами.

4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов'язкової наявності образу автора; це він, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові коор-

динати; журналіст описує, й розповідає, відділяє себе від подій, ([юрма його присутності в творі — відокремлений від сюжету образ оповідача: авторське "Я". Без наявності такого образу, часом, буває важко, а то й цілком неможливо сформулювати публіцистичну ідею, вербалізувати й пояснити читачеві в прийнятній для нього формі авторський задум і ме-тод його виконання.

З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвнч (р. н. 1948), книжки якої здо-були заслужену популярність і перекладені багатьма мовами світу. У книзі "Чорнобиль: хроніка майбутнього" (1997, укр. пер. Оксани За-бужко 1998) вона використовує свій улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов'язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ сво-го авторського "Я" у розділі "Інтерв'ю автора з собою на тему проґав-леної історії", прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги.

Журналістка сама запитує себе: "Про що ця книжка? Чому я на-писала її?" і сама ж відповідає: "Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Власне, про те, що нам дуже мало знане. Майже зовсім не знане. Проґавлена історія —так бия її назвала. Мене цікавила не са-ма подія: що трапилося тої ночі на станції і чия в тім вина, які прийма-лися рішення, скільки тонн піску й бетону знадобилося на спорудження саркофага над пекельною дірою, а відчуття, почування людей, які зіткнулися з невідомістю. З тайною. Чорнобиль — таємниця, яку нам ще належить розгадати. Можливо, це завдання для двадцять першого століття — виклик йому. Що ж такого людина там спізнала, вгадала, відкрила в собі самій? У своєму ставленні до світу? Реконструкція по-чуття, а не події"88 (підкреслення тут і в наступній цитаті мої. — І. М.).

Після таких роз'яснень для читача стає зрозумішіпим задум авто-ра, вияскравшоє'н -~я його громадянська позиція, а книжка сприй-мається як мужній учинок людини, що їй болить доля її батьківщини.

"Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страж-лань інших, то тут я сама свідок - нарівні з усіма, — провадить далі Сг.ітлана Алексісвттч. — Мое життя є складова частина події, я тут жи-ву. На Чорноби.т сій землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше,

можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси — чорнобильський народ. Чор-нобиль зробився нашим домом, нашим національним прицілом. До-лею. Я не могла не написати цієї книжки".

Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини роз-кривається в цьому "інтерв'ю автора з собою". Нею кермує не-обхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзви-чайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Ок-сана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про "борг Білорусі"90, який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, сусігільно вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і го-лосно заявляє про це в післяслові.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідо-млень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є (і лишиться назавжди) мова автора, мовна характеристика героя, багат-ство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтакси-су, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти.

В.В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як "мовну особистість", адже "реальним засобом соціального управління для журналіста є мов-ний твір — продукт його мовної активності, а саме мовної діяль-ності"91. Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своєї' мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов'язкової її складової — створення журналістських матеріалів, тоб-то журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: 'Для журналіста мовлення — самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст