Розробляється тематичний план. Журналісти отримують завдання та пишуть "на замовлену" тему. На перший погляд їхня робота й справді нічим не вирізняється від редакційного завдання. Якби не одна умова – зміст публікації, її контекст має повністю відображати точку зору, погляди інвесторів-замовників. Думка журналіста щодо порушеної проблеми не береться до уваги. А, якщо журналіст усе таки пише те, що хоче він, воно просто не друкується.

Безперечно, хтось може зауважити, що в журналіста у такому випадку є вибір – він може відмовитись від завдання, яке суперечить його поглядам. Може. Проте ніхто не дасть гарантії, що він і надалі залишиться на роботі, що не зазнає утиску від інвесторів та керівництва редакції. А вступити у конфлікт із верхівкою редакції наважиться не кожен. І тут вже має сеснс вести мову про свободу поглядів, свободу слова та ЗМІ взагалі.

Треба зауважути, що в такого типу замовлення є ще одна характерна риса – надлишкові гроші за замовлення редакція найчастіше журналістові не виплачує. Лише гонорар, який йому мають платити за законом.

Отже ми розглянули кілька типів вітчизняного замовлення. Проте ми все ж таки не з'ясували: який із них є справжнім замовленням? Для цього ми повинні визначити основні риси матеріалу "на змовлення" (безумовно, вони орієнтовні):

1. У матеріалі стоїть псевдонім замість справжнього прізвища автора. Це, певно, є одним із основних показників того, що автор не бажає показувати своє справжнє обличчя читачеві. А, отже, можна припустити, що він повністю не погоджується із викладеними в публікації думками. Чи навпаки – не хоче, щоб вона асоціювалась із його прізвищем.

2. Публікація, що з'явилася у виданні, не має свіжої інформації, є несвоєчасною чи не зовсім актуальною.

3. Якщо в матеріалі яскраво виражена лише одноманітна позиція якогось автора, відчувається однобокий вислів думок, бракує фактів та коментарів, а аргументи не є переконливими. У просторіччі фактаж у таких матеріалах називають "притягнутим за вуха".

4. Публікація дезінформує читача, надаючи йому лише шматки компромата, який яскравовиражено паплюжить імідж того чи іншого політичного, бізнесового чи комерційного угрупування. Або якщо публікація є однією з багатьох у серії однотематичних матеріалів, що друкуються постійно у виданні.

5. Розмір оплати роботи журналіста не є критерієм, за яким можна оцінювати: чи це був матеріал "на замовлення", чи просто вільна тема, чи справжнє редакційне завдання. Бо ніхто не може дати стовідсоткової гарантії – скільки грошей отримав журналіст за публікацію.

Отже, ми дійшли висновку: матеріалом "на замовлення" може бути будь-який із трьох типів, зазначених раніше, якщо він має хоча б кілька з названих п'яти ознак. Хочеться також зазначити, що “замовництво” досить рідко трапляється в чистому вигляді, з огляду на різноманітні умови підготовки публікації. Про камінці спотикання знають лише автори матеріалу та його замовник.

Також досить непомітна межа між редакційним завданням та матеріалом "на замовлення". Бо ж під час виконання редакційного завдання, журналіст просто з якихось інших міркувань, може вирішити, скажімо, не ставити власне прізвище. Хоча б, щоб потім не мати непорозумінь із тими, про кого пише, щоб нічого не загрожувало ані йому, ані його родині.

Тому однозначно сказати, що матеріали "на замовлення" є явищем лише притаманним нашому суспільству чи особливістю вітчизняної журналістики, це означає – помилитись. Точним формулюванням буде висловлювання, що вираз "матеріал на замовлення" є нічим іншим, як витвором сучасної лінгвістики, що виникла за умов становлення журналістики нового періоду.

Хоча, на нашу думку, вже існування такого виразу є досить тривожним дзвінком для української журналістики. Бо ніхто зараз не зможе дати гарантії, що у недалекому майбутньому це поняття й справді не перетвориться на точне визначення "журналістіки на замовлення". Й буде повністю відповідати суті. А це, в свою чергу, паплюжитимє другу найдревнішу професію більше, ніж усі разом взяті утиски свободи слова та вільних мас-медіа...