навіть було розроблено та запроваджено у повсякденний ужиток нову українську граматику, засновану на галицькому діалекті, який погано розуміли в центральних областях та на сході України саме через її перенасиченість полонізмами та діалектизмами.
Газети переводили на українську мову за авторитарними рішеннями і не завжди обгрунтовано. З часом, після відповідних змін в національній політиці, що почалися у 1930-х роках, зокрема посилення позицій російської мови в союзних республіках, - все повернулося на свої місця. Зокрема, обласна газета “Луганская правда” знову почала виходити російською мовою. Однак слід відзначити, що саме радянська влада створила розгалужену мережу україномовних газет, переважно районних, у південних і східних областях України, хоч і робилося це не стільки для розвитку української мови, культури і т.п., скільки для піднесення рівня комуністичної пропаганди і агітації.
У цей період формується і заводська багатотиражна преса. Окрема постанова ЦК з цього питання визначила, що кожен колектив, який має більше 1000 робітників, повинен випускати свою газету. Перший секретар парткому ставав особисто відповідальним за її випуск.
У всій справі керівництва пресою встановлюється надмірна централізація. І ідейно-політично, і організаційно, і в плані матеріально-технічного забезпечення редакції стають повністю підлеглими відповідним парткомам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край - однак це подавалося як вища форма пролетарської демократії: в якій обмежувалася лише “буржуазна” свобода боротьби з цією “вищою” свободою. А відтак ворожою пропагандою оголошувався кожний неузгоджений з партійним комітетом критичний виступ.
Як неспростовний доказ справедливості цього вироку можна навести той факт, що в газетах 1932-1933 років ані слова не було сказано про страшний голодомор в Україні - лише на нараді в Москві у виступі міністра (народного комісара) сільського господарства, зміст якого наводився в “Правді”, визнавалася наявність “труднощів” з харчуванням.
Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи - але власне свободною вона не була ніколи. По-перше, через повну і принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через те, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки й розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої покори з боку журналістів і редакторів.