структура має односпрямований характер за схемою “аргументатор – адресат.”
У цій схемі аргументатор - суб’єкт аргументації, а адресат – її об’єкт. Аргументатор є активною, а адресат – пасивною сторонами.
Відсутність ігрової ситуації та боротьби міркувань не веде до конфлікту.
Основою аргументування є не взаємодія, а односпрямована дія, зокрема, передача інформації.
Зворотний зв’язок формулюється в неявній формі.
Поле аргументації залишається незмінюваним (Курбатов 1991: 12). Базуючись на дослідженнях С. Поварнина та А. Н. Сополова концептуальна та структурно-композиційна структура спору характеризується такими рисами:
Суб’єктна структура має щонайменше два суб’єкти.
Суб’єкти спору рівноправні за своєю активністю.
Предметом спору є суперечне положення.
Боротьба міркувань досягає своєї найвищої форми – конфлікту (Поварнин: 1981, Соколов: 1980).
Поле аргументації є розпливчатим.
Процедурний просторовий та часовий регламенти не вважаються характерними особливостями спору.
У перекладі з латинської мови термін “дискусія” означає “досліджую.” Особливі риси становлять такі положення:
Суб’єктна структура складається з співавторів колективного процесу обговорення.
Тези сторін можуть бути як взаємновиключеними, так і взаємнодоповнюючими.
Ціль обговорення є не спростування позиції оппонента, а встановлення міри і ступеня істинності та хибності кожної тези.
Регламент є невід’ємною складовою дискусії.
Поле аргументації постійно змінюється під впливом обміну міркуваннями.
Компроміс і підведення тез під загальну підставу відрізняють дискусію від спору.
Полеміка походить від грецьких слів “ворожий, непримиренний.”
За А. М. Соколовим визначимо ознаки, притаманні полеміці:
Конфлікт і боротьба міркувань доходять у полеміці до протиріччя.
Полеміка є діалектичним запереченням підстав протилежної сторони.
Безкомпромісність полеміки обумовлюється непримиренністю та протилежністю підстав.
Ведеться в організованих формах, але не має регламенту.
Полеміка здається однією з найбільш адекватних форм для обговорення питань, які мають соціально-політичне значення.
Диспут, дебати вважають формами наукового спору. Рисами даних засобів аргументування визнають:
Публічність як найхарактерніша ознака.
Предметом диспуту та дебатів як публічного спору є наукова або суспільнозначуща тема.
Форма обговорення широко варіюється.
Мета диспуту та дебатів зводиться до прояснення відношення учасників обговорення до загальних тез, винесених на обговорення.
Отже, різні за формою засоби аргументування дозволяють певною мірою визначити загальні підстави на яких здійснюється процес аргументації. У нашій роботі ми приділяємо особисту увагу такому засобу аргументування, як виступ, і вважаємо його одними з основних засобів аргументування в соціально-політичній аргументації.
2. Співвідношення логічного і мовленнєвого аспектів аргументації.
Явище аргументації вивчається не тільки в межах логіко-філософської, але й лінгвістичної парадигм, бо аргументація є комплексним явищем, яке виникає та функціонує в процесі спілкування та несе на собі відбиток як загальної комунікативної культури, так і культурно-історичної визначенності.
Логіко-філософський підхід до вивчення теорії аргументації розкриває численні проміжні фактори між змінами, що виникають у свідомості учасників коменікації стосовно елементів знання та ціннісно-орієнтовної сфери, з одного боку, та між явищем аргументації – діалогічним або монологічним текстом у якому фіксуються вказані зміни, з іншого боку.
Аргументація – це передусім динамічний процес. Динаміка явного і неявного, яка притаманнакожній, в тому числі і лінгвістичній аргументації, здійснюється як взаємодія логічного та мовленнєвого плані аргументації.
Логічний план є структурною стороною мислення, котра визначається суттєвою для його ефективності.
Мовленнєвий план виявляється текстом, тобто зовнішньою стороною аргументації, завдяки якій аргументація стає доступною для чуттєвого сприйняття.
Логічна структура аргументації завжди зображуєтьсяя мовленнєвими засобами і реалізується, при остаточному підсумку, як мовленнєва структура.
Розуміючи, що процес аргументації не зводитьс до суто вербальної діяльності, а є компонентом спілкування, не слід однак ігнорувати той вплив, який справляє вербальна форма на зміст і ефективність цього процесу.
За Л. С. Виготським, співвідношення логічного та мовленнєвого аспектів – це процес, який постійно розвивається: від слова до думки та від думки до слова (Виготський____).
У нашій роботі ми підтримуємо тезу Л. С. Виготського про неможливість автономії уявного та мовленнєвого планів (Виготський _).
Однак у сучасній науці не існує ніякого ефективного методу виявлення всх категорій мислення, які реалізуються в семантиці аргументативного тексту. Але Г. А. Брутян визнає “возможность выделения языка аргументации как многопланового образования, состоящего из различных пластов” (Брутян 198__).
Аналізуючи аргументативні тексти, ми приходимо до висновку, що логічна структура аргументації можу засвоюватися водночас із мовленнєвою. Зустрічаються також випадки, коли засвоюється спочатку мовленнєва структура, а потім – логічна; коли засвоюється тільки мовленнєва структура і, коли не засвоюється ні та, ні інша.
Успішність сприйняття аргументації залежить від встановлення адресатом імпліцитних компонентів аргументації. Орієнтирами для цієї процедури можуть бути як окремі мовленнєві одиниці – ключові слова, словосполуки, фрази, а також зв’язки між ними (Сумарокова __).
Критерії відмінності між формою та змістом різні і залежать від умов функціонування конкретного тексту та ознак, завдяки яким його розрізняють у такому процесі спілкування як аргументація.
Взаємодія мовленнєвого і логічного планів аргументації не може вивчатися, не враховуючи системного характеру процесу.
Законом аргументації як виду комунікації вважається обов’язкова мовленнєва вираженість логічних структур.
Тип відношення між мовленнєвими та логічними структурами, визначається метою аргументації, логічною природою її концепта, а також закономірностями даного виду комунікації, її нормами, традиціями, соціально закріпленими засобами вираження.
3. Діалог як засіб аргументації.
За своєю структурою аргументація вважається діалогічним процесом, хоя може уявляти собою і монолог. Однак монолог завжди містить у собі скриту форму діалогу, коли аргументатор повинен передбачати відповідну реакцію співрозмовників на висунуті ним тези (Бєлова 1997).
Виникнення диалогу як спільного пошуку істини пов’язане з розвитком античної риторики. Термін “диалог” походить від грецького слова “вести бесіду, спор або полеміку.”
Сократ, який вважався визнаним майстром диалогу, вчив, як можливо спільними зусилями шукати істину шляхом вдало поставлених питань. Сократовський діалог називають також методом “запитання – відповіді” у пошуках істини (Рузавін 1997: 271).
Розрізняють різні форми диалогу, які залежать від мети їх застосування:
Дидактичний