аргументація як вид комунікативної діяльності розглядається в межах політичного дискурсу, який вважають засобом реалізації аргументації (Бєлова, Сумаролова).
У сучасних дослідженнях використання мови політиками розглядається як реалізація її політичної функції (Г. Дасуел), “спонукальної функції” (Д. Блумфілд), “агітаційно-пропагандистської” (Н. А. Слюсарева).
Г. Г. Почепцов вважає, що “вербальная комунікация носит главенствующий характер в любой области человеческой деятельности” (Почепцов 1998: 139) в тому числі і в області соціально-політичної аргументації.
Вербальна комунікація впливає на людину на багатьох рівнях.
Т. А. ван Дейк аналізуючи прояви ідеології в вербальних структурах, підкреслює, що “идеологии должні воплощать соцыальное значение и мнение” (Дейк ван 1989: 25)
В іншій своїй роботі Т. А. ван Дейк показує як граматичні особливості мови використовуються для зменшення негативної ролі правлячої еліти (Дейк ван 1989). У назві “police kills demonstrator” – “поліція вбиває демонстранта” – поліція стоїть на першому місці, що вказує на її функцію як діяча. Пасивна конструкція “demonstrator killed by police” – “демонстрант вбитий поліцією” – поліція також у функції діяча, але на першому місці вже сам демонстрант. А в реченні “demonstrator killed” – “демонстрант вбитий” – є і значення “демонстрант вбив”, а поліції вже зовсім надається імпліцитна функція.
Сучасна ситуація характеризується тим, що зараз більше, ніж будь-коли в поліції, мова є не тільки інструментом формування та вираження думок, але й засобом їх приховування. “Возможность манипулирования аудиторией с помощью языка заложена в медлетингтивности (неразчленённости) форм содержания языкового знака” (Ухванова 1995: 23).
Отже, політичний дискурс – це проблема не тільки політична, але й лінгвістична та культурна, “…говорить о языке и не говорить о состоянии общества и общественного сознания невозможно” (Караулов 1991: 4).
Стосовно концептуальної основи політичного дискурсу, слід відзначити, що складається з ієрархії цінностей з великим аргументативним потенціалом. Ціннісні структури формують міфологію суспільної свідомості, до якої часто звертаються політики.
Ровиток “політичного дискурсу” пов’язують з розвитком засобів масової інформації, котрі створюють “крупномасштабный политический дискурс” (Белова 1997), зв’язуючі в одне ціле когнітивні та соціальні аспекти, цінності, фрейми, моделі, символи, міфи. На підставі оціночних суджень комунікант їх класифікує, формуючи таким чином певні предметні каталоги.
Детальний аналіз та моделювання політичного дискурсу ведеться з 50-х років ХХ ст. формальна назва “analyse du discours” – аналіз дискурсу – це перенесення на французьку мову терміна “discourse analysis”,який називає метод, що застосував американський лінгвіст З. Харріс для розповсюдження дистрибутивного підходу на надфразові одиниці (Харріс 1952).
Слід відзначити, що сам термін “дискурс” має декілька визначень. Слідом за П. Серіо (Серіо 1999: 26), дамо їх характеристику:
еквівалент поняття “мовлення” у сосюровському смислі, тобто будь-яке конкретне висловлювання;
одиниця за розміром більша ніж фраза, висловлювання в глобальному смислі, тобто предмет вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих висловлювань;
у рамках теорії висловлювання або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлювання на його отримувача і його внесення в “мовленнєву ситуацію”, до складу якої входить суб’єкт висловлювання, адресат, момент та певне мвсце висловлювання;
мовлення мовця в протилежність “розповіді”, яка розвертається без експліцитного утручання суб’єкта висловлювання;
іноді протиставляються “мова” і “мовлення” (langue/discours) як, з одного боку, система малодиференційованих віртуальних значень, а, з другого боку, як диверсифікація на поверхневому рівні, яка зв’язується з різноманітністю вживань, що стосуються мовних одиниць (розрізняється дослідження елемента “у мові” і його дослідження у “мовленні”);
система обмежувань, які накладаються на необмежену кількість висловлювань залежно від певної соціальної або ідеологічної позиції.
Аналіз дискурсу традиційно визначає свій предмет дослідження розрізняючи “висловлювання” і “дискурс”.
П. Серіо вважає, що висловлювання – це послідовність фраз, яка міститься між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс – це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує. Таким чином, погляд на текст з позицій його структурування “у мові” визначає даний текст як висловлювання, лінгвістичні дослідження умов виробництва текту визначає його як дискурс (Серіо 1999: 27).
Базуючись на визначенні П. Серіо ми вважаємо, що поняття “дискурсу” відкриває взаємодію між чисто лінгвістичним підходом і підходом, який розчиняє мову в ідеології.
Останнім часом змінився статус усної комунікації в політиці завдяки освітленню в засобах масової інформації політичних подій. Завдяки телебаченню адресат сприймає не тільки зміст повідомлення, але й зовнішній вигляд мовця разом з вербальною та невверьальною поведінкою.
Осмислення даних реалій примушує лінгвістів піти за дійсно мовні межі і розглядати політичний дискурс як єдність вербального, невербального і екстралінгвістичного аспектів.
5. 2. Соціальна спрямованість прагматичної комунікації у політичному дискурсі.
Незважаючи на те, що політичний дискурс є одним з найбільш авторитетних з видів аргументативного дискурса, його вивчення заслуговує особливої уваги. Щоправда, французька школа політичного дискурсу займається його проблематикою у рамках публіцистичного стилю (А. Троньон, О. Ребуль, К. Кербра-Орекьоні).
Політичний дискурс співвідноситься з широкою сферою свідомості суспільства, оскілько до її складу входить значна кількість суспільних відносин. Ідеологічна спрямованість політичного дискурсу тісно пов’язана з політикою яку запроваджує держава та уряд. Однак не тільки політика впливає на формування політичного дискурсу, який реалізується в вербальній формі, а й він сам є інструментом впливу на формування політики через свого адресата (читача, глядача, слухача). Функція впливу споруджує комплекс лінгвістичних засобів усіх мовних рівнів, а такох на рівні тектової композиції.
Для аолітичного дискурсу характерні дві головні функції: інформаційна (комунікативна) та впливаюча (прагматична), які реалізуються у постійній єдності.
Соціальна спрямованість прагматичної комунікації політичного дискурсу – бути видом оперативного впливу на масову аудиторію у політичних та ідеологічних цілях.
Політичний дискурс існує в усній та письмовій формах.