Прикладом першої є – публічні виступи політиків, їх інтерв’ю, виступи по радіо і телебаченню, прес-конференції, парламентські деьати, блоки політичних новин у телерадіопередачах.
Традиції усної форми були закладені ще в античні часи. Підвидами політичного дискурсу вважають: дипломатичний та релігійно-проповідницький. Усна форма політичного дискурсу сприймається у єдності вербального, невербального та екстралінгвістичного факторів. Письмова форма політичного дискурсу охоплює різноманітні договори, протоколи, інформацію в газетах про політичні події, а також політичну рекламу.
Соціологічний аспект політичного дискурсу пов’язаний з його прагматичною функцією, тобто конотація слів змінюється в залежності від того, який прагматичний ефект йому надає адресант чи адресат.
У світі сучасної теорії комунікації вивчення вербальної інтерапції привертає увагу багатьох лінгвістів (О. Ребуль, С. Пекареп, К. Кербра-Орекьоні та ін.), які розглядають політичний дискурс як комунікацію соціально-значущих факторів з метою певного впливу на означеного суспільного адресата.
5. 3. Мовна особистість у політичному дискурсі.
Останнім часом визначається, що стиль вербальної поведінки політиків пов’язаний з багатьма факторами. Наприклад, на мовлення Шарля де Голля впливав той факт, що все своє життя він захоплювався літературою, в особистості поезією. Тому стиль де Голля відрізняється своєю яскравістю, правильністю і класичністю. Його формування прості і чіткі, завдяки чому надовго залишаються в пам’яті. Простота і чіткість стилю де Голля пояснюється довгою службою в армії, через що французи продовжували називати його “генералом” і на посаді президента. На посаді президента республіки Шарль де Голль перебував з 1958 по 1969 рр. З його ім’ям пов’язують посилення президентської влади у Франції і виникнення V Республіки з появою нової п’ятої конституції.
Складовими успіху Шарля де Голля вважають не тільки політичний момент і особистий досвід, але й видатні здібності. Ще в 30-і роки Альбер Лебрен президент республіки тих часів сказав: “Au fond, comme chef de l’Etat, deux choses lui avarent manque: qu il fut un chef et qu’il y eut un Etat” (Zebzun: 14).
Вивчення дискурсу Шарля де Голля є цікавим як у співвідношенні “авторитаризм і мова”, так і у типології мовних особистостей. Сучасна французька мова зафіксувала діяльність де Голля, передусім в епідегматиці. Від його імені були створені політичні терміни (Gaulliste/isme). Суфікс “isme” увійшов у кількість продуктивних формантів слова у сучасній французькій мові, закріплюючи тим самим когнітивні, соціальні і мовні позиції персоніфікації як типу семантичної деревації.
Номінативний аспект персоніфікації в політичному дискурсі полягає в тому що власні назви виступають як базові основи для ключових слів епохи (Земская 1996: 90).
Голлізм спеціалісти пов’язують як з політичними і економічними нововведеннями, так і з ідеологічними змінами. Голлісти не тільки змінили стиль керівництва державою, але й політичну мову. Була проведена певна неологізація французької мови, завдяки появі слів, які позначали “ключові” напрямки реформ: наприклад, “la communante nationale”. Мораль голізма в основу якої були закладені ідеї національної незалежності і єдності визначається такими поняттями: “le respect integral, de la souverainete francatse”, “la nationalisation”, “leeconomique europeen”.
Ці лексичні одиниці ввійшли до кола політичних цінностей. Стержньовим елементом голізму стали слова “la France” et “la nation”.
Політична кар’єра де Голля співпала за часом з багатьма подіями у житті Франції. Де Голль був ідейним натхненником визволення країни від фашистської навали, його називали “людиною 18 червня” (“es homme du 18 Juin”). 18 червня 1940 року він зробив свою знамениту промову до французького народу на каналі Би-Би-Си. Інтонація, вжиті слова належали вже дійсному керівникові: “Quoi qu’il arrive, la flamme de la rйsistqnce frqnзatse ne s’eteindrq pqs” (De Gaulle 1971: 25). Мовлення і стиль де Голля стали відображенням його характеру, певності у собі. Авторитарність політичного дискурсу де Голля грунтувалася на його політичному авторитеті, який остаточно сформувався під час і після визволення Франції.
У 1958 р., коли ситуація в Алжирі кардинально змінюється, де Голль повертається до влади і засновує V Республіку. У цей час у дискурсі де Голля спостерігається орієнтація до національної свідомості співвітчизників. Принцип “величності Франції” – базовий у промовах де Голля. Вербальну поведінку де Голля можна визначити як класичний авторитарний тип аргументативного дискурсу. Авторитарний тип визначають як корпус мовленнєвих актів, завдяки чким реалізується авторитарний тип міжособових відносин у процесі мовного спілкування (Пушкін 1992: 1). Аналізуючи політичний дискурс, виникає потреба в розгляді такої риси авторитарної особистості як абсолютна ясність і впевненість відносно вправ і обов’язків яка впливає, без сумніву, і на вербальну поведінку.
Стилю Шарля де Голля притаманна підвищена адресантність. Це не тільки слідування правилам французької граматики, скільки прагматична необхідність, тобто відображення своєї особистої позиції (le cesse d’exercer mes fonctrons/J’ai un mandat du peuple/Je ne surs pas mйcontent que cela se termine ainsi) (De Gaulle 1971: 125).
У своїх промовах де Голль користувався значною кількістю риторичних прийомів і засобів, які сприяли досягненню перлокутивного ефекту. До таких засобів можна віднести:
метафору, наприклад, “La France n’a pas perdu la guerre” (De Gaulle 1971: 131);
узагальнюючу синекдоху, наприклад, “La France a perdu une bataille” (De Gaulle 1971: 131);
антитезу, наприклад, “La France a perdu une bataille! Mais la France n’a pas perdu la querre!” (De Gaulle 1971: 131);
епіфору, наприклад, “Tel est mon but, mon seul but!” (De Gaulle 1971: 131);
градацію, наприклад, “Des gouvernants de rencontre ont pu capituler, cйdant а la panique, oubliant son honneur, livrant le pays а la servitude ” (De Gaulle 1971: 131);
анадіплоз, наприклад, “Сеpendant, rien n’est perdu. Rien n’est perdu, parce