( в сукупності). Все це створює в учнів відчуття постійної зайнятості мовною діяльністю чи те, що Б. В. Біляєв вдало назвав « безпосереднім переживанням мови».Тим більше, що сказане стосується лише уроків формування граматичних навичок: на інших уроках говорінню інструкції теоретичного характеру зустрічаються дуже рідко.
Таким чином, першим методичним правилом, що витікає з принципу мовної спрямованості, є: при навчанні говорінню абсолютним засобом формування і розвитку говоріння слід вважати постійну мовну практику учнів на основі мовно-розумової діяльності.
Мовленнєвість вправ. Зайнятість учнів практичними діями ще не забезпечує ефективного навчання; часто до практичних дій належать такі, які тільки зовні є мовленнєвими, а по суті своїй формальні. Вправи в усному мовленні, в говорінні завжди характеризуються наявністю мовної задачі і мовного партнера. Так ми одержуємо « опозицію»: промовляння-мовлення.
Мовна задача може бути умовною, тобто заданою ззовні ( вчителем), чи реальною, яка виникла як результат мотивованості мовного вчинку, але присутність її у вправах обов`язкова. Мовна задача робить вправи мовленнєвими. Можна сказати, що при «говорінні включається мотиваційно-розумовий рівень мовного механізму в той час як при «промовлянні» - лише операційний.
Отже при навчанні говорінню всі вправи повинні бути в тій чи іншій мірі мовленнєвими.
Мовна (мовно-розумова)активність.
Зовнішній активності слід протиставити активність внутрішню, при якій мовний вчинок цілеспрямований і мотивований. Оскільки добитися такого стану речей, коли всі учні будуть весь час включені в говоріння, неможливо, необхідна організація навчання, що забезпечує внутрішню активність всіх співрозмовників, коли вони завдяки постійній готовності до мовного поступку, будуть автоматично включені в процес спілкування, що можливо навіть якщо людина не вимовляє жодного слова.
При навчанні говорінню основною задачею є розвиток мовного вміння, яке тісно пов`язане з комунікативною функцією мислення. Спілкування з психологічної точки зору завжди є процес вирішення комунікативної задачі. Саме при наявності комунікативної задачі у мовника з'являється внутрішня, мовно-розумова, активність. Сказане дозволяє сформулювати наступне правило що витікає з принципу мовленої спрямованості; при навчанні говорінню необхідно постійно викликати мовно-розумову активність учнів, при допомозі комунікативних задач мовного спілкування.
Мовна (комунікативна) цінність матеріалу.
Щоб зробити мовний матеріал цінним в комунікативному відношенні, необхідно відібрати ті дійсні проблеми (питання, предмети, обговорення), які складають змістовний бік спілкування, організувавши матеріал навколо них. При цьому слід врахувати 3 фактори:
конкретні сфери, в яких передбачається спілкування;
Види діяльності, якими займаються дані учні;
вікові інтереси учнів;
Отже, при навчанні говорінню на основі комунікативного методу використання кожної фрази повинне бути виправданим міркуваннями комунікативної цінності для запропонованої сфери спілкування (ситуації) і для даної категорії учнів.
Мовний характер уроку.
Він виявляється:
в постановці мовної мети;
у формах організації уроку;
в мовній і немовній поведінці вчителя.
Отже першим принципом навчання говорінню як виду мовної діяльності є принцип мовно-розумової активності.
2. Комунікативність включає в себе індивідуалізацію навчання мовній діяльності, під якою розуміємо врахування всіх властивостей учня як індивідуальності: його здібностей, вміння здійснювати мовну і навчальну діяльність і головним чином його особливих якостей. Для комунікативного методу індивідуалізації є головним засобом створення мотивації і активності.
Своє відношення до середовища людина виявляє в мові. А оскільки відношення до середовища завжди індивідуальне, так як світ пізнає жива конкретна особистість і світ, що оточує кожну особистість зовсім неоднаковий, - то індивідуальна, особистісна і мова.
При навчанні іншомовній мовній діяльності індивідуальна реакція можлива лише в тому випадку, якщо мовне завдання, що стоїть перед учнем буде відповідати його потребам і інтересам як особистості. Тому щоб викликати адекватну реакцію необхідне врахування індивідуальних і перш за все особистісних якостей учня: життєвого досвіду, контекcту діяльності, сфери інтересів, схильностей, емоційної сфери, світогляду, нарешті, статусу даної особистості в колективі.
Такий підхід гарантує істинну мотивацію, а також справжню внутрішню активність учня.
Зовнішня активність найчастіше виникає від так званої активізації класу, залучення учнів до участі у бесіді. При наявності внутрішньої активності, не потрібно ніяких додаткових прийомів активізації, бо учень вирішує мовно-розумову задачу, яка зачіпає його як особистість і сам охоче вступає в контакт. Мова - явище настільки індивідуальне, що навчати мові поза індивідуалізацією - неможливо.
Враховуючи сказане можна вважати індивідуалізацією закономірністю навчання. Отже другий принцип навчання, говорінню як виду мовної діяльності - це принцип індивідуалізації при ведучій ролі її особистісного аспекту.
Треба вказати, що даний принцип є новим за своїм трактуванням.
Індивідуальність учня є основою індивідуалізації, навчального процесу. При навчанні іншомовному говорінню цей принцип набуває ще більшого значення, так як індивідуальним, неповторним перш за все є мова учня як засіб висловлення його індивідуальних переживань почуттів, емоцій, моральних прагнень.
Основою індивідуалізації може служити індивідуальність учня, що сприймається у всій багатогранності як система.
Розглянемо індивідуальність учня в трьох аспектах як індивіда, як суб`єкта і як особистості, і відповідно три види індивідуалізації.
А). Індивідні властивості учнів і індивідна індивідуалізація.
При навчанні іншомовній мовній діяльності роль задатків виявляється в тому, що одні учні виявляються більш здібними до виконання одних дій, інші - інших. Для вчителя розбіжності в індивідних властивостях виступають як об`єктивна данність, з якою потрібно всебічно рахуватись і враховувати в навчанні. В силу їх значущості і специфіки врахування індивідних властивостей людини навчання повинно здійснюватись в рамках спеціально виділеного виду індивідуалізації -індивідної. Індивідна індивідуалізація в першу чергу покликана служити врахуванню і розвитку здібностей до іншомовної мовної діяльності.
Б). Суб`єктні властивості учнів і суб`єктна індивідуалізація.
Для навчання іншомовному мовленню врахування суб`єктивних властивостей учнів важливе тому, що у кожного учня є свої прийоми оволодіння знаннями, своя навчальна стратегія.
Важливість навчання учнів оптимальним прийомам і