Термін “поле” часто не диференціюється з терміном “група” (лексико-семантична група, тематична група), “парадигма” (лексико-семантична, синтаксична парадигма) та інші.

Поняття “поле” відноситься до визначення мови як системи, що є складним механізмом. Це твердження теоретично обґрунтували І. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр. Ф. де Соссюр звернув увагу на той факт, що “за межами мовлення слова, які мають щось спільне між собою, асоціюються в пам’яті так, що з них утворюються групи, в межах яких виявляються досить різноманітні співвідношення” [54, 121]. Ці співвідношення можуть бути граматичними, словоутворюючими, етимологічними, семантичними, функціонально-стилістичними та іншими. Вони становлять основу того явища, яке в лінгвістиці називається “полем”. Пізніше системний характер мови був визнаний вітчизняними та зарубіжними лінгвістами. На нього вказували Е. Бенвеніст, представники празької лінгвістичної школи, В. Солнцев та інші вчені.

Зусиллями філософів і мовознавців поняття системи стало в другій половині XX століття загально науковим, була розроблена загальна теорія систем і в науці набув поширення системний підхід. У філософському енциклопедичному словнику йшлося про те, що “системний підхід орієнтує дослідника на розкриття цілісності об’єкта і супровідних механізмів, на виявлення типів зв’язків різних видів складного об’єкта та об’єднання їх в єдину теоретичну картину”. У рамках цього підходу мовна система розуміється як “велика кількість мовних елементів будь-якої живої мови, які знаходяться у взаємозв’язках один з одним, і які утворюють певну єдність, цілісність” [17, 193].

Концепція польового принципу системної організації мовних явищ вважається одним із найважливіших досягнень XX століття [42, 18]. Польовий принцип передбачає, перш за все, виділення ядра і периферії серед досліджуваних мовних засобів. Для ядра характерна максимальна концентрація полеутворюючих ознак, для периферії – неповний склад цих ознак при можливому послабленні їхньої інтенсивності. Вважається, що ядро включає в себе мовні засоби, по-перше, спеціалізовані для висвітлення певних категоріальних значень, по-друге, ті, що служать для максимального вираження цих значень, по-третє, вони є найбільш вживані. Зв’язки між конституентами ядра є найтіснішими і послаблюються в напрямку до периферії. Периферія поля включає до свого складу його периферійні конституенти. Графічно поле зазвичай представляють у вигляді сфери, розподіляючи його елементи на різній відстані від центру згідно з ступенем його семантичної близькості. Ядро консолідується навколо компонента-домінанти, який виражає загальний зміст елементів поля.

Відомо, що засновниками теорії поля є німецькі вчені. Існує багато різних нюансів у тлумаченні поняття поле. Так, у польовому підході можна виділити декілька напрямків. Найважливішими є парадигматичний та синтагматичний, (синтаксичний). Парадигматичний підхід, як правило, пов’язаний з іменами Й. Тріра і Л. Вайсгербера, а синтаксичний – з іменем В. Порцига [67, 17].

Поняття поле (семантичне) набуло найбільшого поширення після виходу роботи Г. Ібсена, де воно визначалося як сукупність слів, що мають спільне значення. Й. Трір розмежував поняття “лексичне поле” і “понятійне поле”, та ввів в лінгвістичне користування ці терміни. Це були так звані парадигматичні поля. На його думку, при виділенні певної кількості слів із загального лексикону основою для цього може послужити наявність спільних значень у певної групи слів. У свідомості людини, на думку Й. Тріра, при вимові слів виникає велика кількість інших слів, які за змістом дуже схожі з вимовленим словом: це його “понятійні родичі”. Вони утворюють разом з вимовленим словом розчленоване ціле – цілісність, що має назву словесного поля. Таким чином, Й. Трір вагому увагу приділяє аналізу семантики.

Л. Вайсгербер розрізняє декілька типів людей, мовне поле яких утворюється групою взаємодіючих знаків і є частиною миттєвого світу. Миттєвий світ визначається як результат взаємодії світу речей і світу свідомості. Л. Вайсгербер поділяє поля на одношарові, двошарові і багатошарові залежно від того, з скількох точок зору, на думку Л. Вайсгербера, можна аналізувати певне поле чи групу. До одношарових полів Л. Вайсгербер відносить числівники, до двошарових – терміни, що позначають колір, до багатошарових – терміни, що позначають помирання, зустрічання та ін. Ця точка зору знайшла відображення у словниках і енциклопедіях. Так, О. Ахманова визначає поле як “сукупність змістових одиниць (понять, слів), яка покриває певну сферу людського досвіду” [18, 134].

В подальшому з’явилися роботи, в яких найрізноманітніші комплекси трактувалися як поля. Термін “синтаксичне поле” був введений В. Порцигом. Спершу цим терміном позначалися словосполучення і синтаксичні комплекси, в яких прослідковувалася можливість семантичної співвідносності компонентів [47, 53].

Л. Вайсгербер розглядав синтаксичне поле як сукупність структурних моделей речення, об’єднаних спільністю семантичного завдання. В. Порциг, на відміну від Л. Вайсгербера, позначав цим терміном синтагматичні зв’язки між лексемами. В. Порциг намагався визначити змістові зв’язки між словами, які існують в актуалізації певної мовної системи, вводячи до розгляду елементарних семантичних полів динамічний аспект. Праці В. Порцига відіграли важливу роль у розвитку теорії поля, оскільки запропонований ним лінгвістичний підхід допомагає встановити зв’язки між семантичними групами, а відповідно – визначити систему.

Поняття синтаксичного поля використовувалося і вітчизняними лінгвістами. Так, Н. Філічева під синтаксичним полем розуміє групування синтаксичних моделей